268 мільйонів за 8 років — це в середньому 33,5 мільйони на рік тільки від однієї сільської ради! Для порівняння, це річний бюджет невеликого районного центру. І всі ці гроші «освоювалися» однією фірмою без жодної конкуренції, без торгів, під прикриттям псевдолегальних схем державно-приватного партнерства.

Використання інструменту державно-приватного партнерства для обходу процедур прозорих закупівель — це нова «фішка» українських корупціонерів. Вони взяли прогресивний європейський інструмент і перетворили його на ідеальне прикриття для розкрадання бюджету.

ДПП дозволяє уникнути конкурентних торгів, обґрунтовуючи це «стратегічним партнерством» та «довготерміновою співпрацею». Але насправді це просто спосіб законодавчо закріпити монопольне право на освоєння бюджетних коштів за конкретною фірмою, пов’язаною з конкретним чиновником.

Піщанська сільська рада в цій схемі грає роль не органу місцевого самоврядування, а технічного інструменту для легалізації корупційних потоків. Депутати сільради, ймовірно, навіть не розуміють масштабів схеми, в якій вони беруть участь як статисти.

Це показує, наскільки вразливими є органи місцевого самоврядування перед обличчям організованої корупції. Коли в районі з’являється «сильний господарник» з обласними зв’язками, місцеві депутати перетворюються на маріонеток, які тільки штампують рішення про виділення чергових мільйонів.

Журналісти «Наші гроші» виявили завищення цін більш ніж на 2 мільйони гривень. Для корупційної схеми такого масштабу це може здатися дрібницею, але насправді це свідчить про  зухвалість організаторів.

Завищувати ціни на 8-10% від загальної суми контракту — це не «технічна помилка» або «ринкові коливання». Це цілеспрямоване розкрадання бюджетних коштів, розраховане на те, що ніхто не буде перевіряти реальну вартість робіт. І якби не журналістське розслідування, ці 2 мільйони так і потекли б у кишені організаторів схеми.

Особливо цинічним виглядає той факт, що в центрі схеми стоїть депутат від «Слуги народу» — партії, яка прийшла до влади під гаслами боротьби з корупцією та «старою системою». Герасимчук персоніфікує весь цинізм цієї політичної сили: на словах — боротьба з корупцією, на ділі — створення власних корупційних схем.

Це не просто зрада виборчих обіцянок — це плювок в обличчя всім тим, хто повірив у можливість змін та проголосував за «нових людей у політиці». Герасимчук показав, що «нові люди» можуть грабувати бюджет не гірше за «старих», просто використовуючи більш сучасні інструменти.

Найстрашнішим у цій історії є те, що корупційна схема стосується водних ресурсів — стратегічно важливого ресурсу, який має бути під контролем держави та громади. Герасимчук та його ТОВ «Комсіті» фактично приватизували водопостачання цілого району, перетворивши життєво необхідний ресурс на об’єкт власного збагачення.

Це не просто корупція — це загроза національній безпеці. Коли водні ресурси опиняються під контролем приватних осіб, пов’язаних з корупційними схемами, це створює потенціал для шантажу цілих громад. Сьогодні Герасимчук може завищувати ціни на ремонт водогонів, завтра — взагалі відключити воду тим, хто не платить «данину».

Найбільше питання викликає бездіяльність правоохоронних органів. Схема працює вже 8 років, є численні публікації антикорупціонерів, є судові рішення проти працівників ТОВ «Комсіті», є очевидне завищення цін — але ніхто з організаторів досі не поніс кримінальної відповідальності.

Це свідчить або про професійну некомпетентність слідчих органів, або про те, що Герасимчук має достатньо впливу, щоб убезпечити себе від кримінального переслідування. В обох випадках це говорить про системну кризу української правоохоронної системи.

Єдиною світлою плямою в цій темній історії є робота журналістів «Наші гроші», які провели ретельне розслідування та виявили масштаби корупційної схеми. Вони зробили те, що мали б зробити правоохоронні органи — ретельно проаналізували документи, порівняли ціни, встановили зв’язки між учасниками схеми.

Це показує, наскільки важливою є роль незалежних ЗМІ в боротьбі з корупцією. Коли державні інституції виявляються нездатними або небажаючими боротися з розкраданням бюджету, журналісти стають останньою лінією оборони суспільних інтересів.

Історичний досвід показує, що подібні розслідування рідко призводять до реального покарання винних. Найімовірніше, Герасимчук та його поплічники знайдуть спосіб замести сліди, перевести стрілки на технічних виконавців або взагалі представити все як «непорозуміння».

Піщанська сільська рада, ймовірно, знайде формальні причини для виправдання завищених цін. ТОВ «Комсіті» продовжить отримувати нові контракти, можливо, через інші фірми-прокладки. А громада Піщанського району так і залишиться заручником корупційної схеми, платячи завищені тарифи за водопостачання.

Піщанська корупційна схема — це не локальна проблема однієї сільської ради. Це симптом загальнонаціональної хвороби, коли представники влади використовують свої повноваження для особистого збагачення, прикриваючись красивими словами про «реформи» та «європейську інтеграцію».

Герасимчук та його ТОВ «Комсіті» — це мікромодель того, як працює корупція в сучасній Україні. На місці Піщанської сільради може бути будь-який орган місцевого самоврядування, на місці водогонів — будь-яка інфраструктура, на місці «Слуги народу» — будь-яка політична партія. Принцип залишається незмінним: використовувати владу для збагачення, а громадські інтереси принести в жертву приватній наживі.

Поки такі схеми залишаються безкарними, поки їх організатори продовжують займати депутатські крісла та керувати бюджетними потоками, говорити про перемогу над корупцією в Україні — це самообман. Піщанська історія — це дзеркало, в якому українське суспільство може побачити реальний стан боротьби з корупцією: красиві декларації при повній безкарності корупціонерів.