«Двоє»
Їх тільки двоє. А для них весь світ
Як особистий простір у кімнаті,
Де завжди пахне яблуневий цвіт,
А речі всі давно уже пом’яті.
Їх тільки двоє, і нема причин
Постійно виясняти, хто тут лідер.
Їх двоє, але кожен з них мовчить.
За них все скаже слово з п’яти літер.
Їх тільки двоє. Поглядом одним
Вони все розуміють бездоганно.
Печалі всі розвіються, як дим,
Якщо комусь в душі стане погано.
Їх двоє, але серце в них одне.
Для них немає горя, бід і воєн.
У них обох є саме головне –
Лиш він, вона, і все. Їх тільки двоє.
«Игра»
Любовь – игра, когда в ней много фальши.
И жизнь – игра, когда ты лицемер.
Один, сжав зубы, молча идет дальше,
Второй не принял самых срочных мер.
Сыграть возможно все: и боль, и радость.
Причем, поверит даже режиссер.
А что в душе? Одна сплошная гадость:
Предательство, иллюзии…и все.
Никто из нас не обделен талантом,
На месте игровое мастерство.
Ты говоришь о жизни мне? Да ладно,
Свое раскрыл бы лучше естество.
Тут каждый третий жизнью не утешен,
Судьба, отнюдь, не всем дает призы.
Да, жизнь – игра, и правила все те же,
Меняются лишь лозунг и призыв.
«Люби меня»
Люби меня. Да так, чтоб аж до дрожи,
Люби меня всей бурностью морей!
Что будет после – после подытожим,
Ну а пока беги ко мне скорей.
Люби меня. Как солнце любит небо,
Как птицы любят теплые края.
Ты покажи места мне, где я не был,
И докажи мне, что теперь моя.
Люби меня теряя вновь рассудок,
Теряй все то, что можно потерять.
И будь моей в любое время суток,
И приходи опять, опять, опять…
Люби меня. Любить я буду тоже,
А чувства изолью потом в стихах.
Что будет после – после подытожим,
Ну а пока весь мир в наших руках.
«Нарисую»
Я нарисую звезды в небесах,
Они так холодны, но так красивы!
И если наше счастье на весах,
Тогда в судьбу введем его курсивом.
Я нарисую золото полей,
Над каждым из которых будет птица.
Я нарисую мир пустых аллей,
Куда уже никто не возвратится.
Я нарисую луг и водоем,
Где мир, природа, радость и веселье,
Я нарисую нас с тобой вдвоем,
А позже будет наше новоселье.
Я нарисую мир, где все мечты,
Сбываются, как мы того хотели.
Я нарисую мир, где я и ты,
В котором все забыли про метели.
«Одинокая аллея»
Тут люди ходят молча, кто куда,
Но только ей известны их секреты.
В дали депо, ангары, поезда,
Но прямо здесь вопросы и ответы.
Она все знает, но всегда молчит.
Ей каждого маршрут давно известен.
К ней очень сложно подобрать ключи,
Ведь топчут ее за день раз по двести.
У всех работа, дом, семья, дела,
А ей спешить-то некуда, по-сути.
Зимой она особенно бела,
Читает сотни ей известных судеб.
Она несет все тягости одна,
Никто не спросит, чем она болеет.
А ведь у всех живет возле окна
Пустая, одинокая аллея.
«Прості речі»
А щастя й справді у простих речах:
У посмішці коханої людини,
В здоров’ї і добробуті родини,
І у дитячих іскорках в очах.
Допомогти так просто хоч комусь,
І в когось сірий день стане яскравим.
Або хоч поцікавитись, як справи
У мами. Як там батько? Як дідусь?
Так просто не зважати на все зле,
Радіти сонцю, вітру, літу, морю,
Не піддаватись сумнівам, чи горю,
Бо за падінням завжди буде злет.
Так просто бути прикладом для всіх,
Не забувати про своє коріння,
Тримати чисті розум і сумління,
І не збивати щастя людське з ніг.
«Щасливі»
Щасливі ті, хто мають що сказати,
Коли здається, що весь світ затих.
Щасливі ті, хто пам’ятають дати,
Які колись сказали все за них.
Щасливі ті, хто засинають разом,
І пошепки бажають добрих снів,
А зранку прокидаються відразу
Від самих теплих, самих щирих слів.
Щасливі ті, для кого перешкоди –
Це досвід пережитих вже років.
Щасливі ті, кому зовсім не шкода,
Що підлітковий пил перегорів.
Щасливі ті, хто можуть нерозлучно
Пройти вогонь і воду, й навпаки.
Щасливі ті, хто можуть дуже гучно
Сміятися, не дивлячись в роки.
Автор: Сергей Завалко
