История

Початковий eтап історії міста Новомосковська

Вступ

Протягом останніх років вчені та краєзнавці Придніпров’я ведуть досить активні дослідження «білих плям» в історії регіону, залучаючи нові факти та застосовуючи надбання історіографії. Хоча за цей час зроблено чимало, при детальному розгляді та аналізі проблематики наукових і науково-популярних публікацій стає зрозумілим, що для більш повного розкриття історичного процесу необхідно освоїти нові напрямки наукових пошуків. Це допоможе з’ясувати ряд важливих питань, досі не висвітлених історичною наукою. Однією з новацій є зростання інтересу до історії населених пунктів Придніпров’я, у першу чергу значних міст – центрів політичного, економічного та культурного життя краю.

Одним з найцікавіших об’єктів для вивчення у цьому плані є місто Новомосковськ. Поселення Самарчик (Самара, Самарчук, Нова Самара, Новоселиця) вже за часів Нової Січі оформилось, як центр Самарської паланки та найзначніший населений пункт Вольностей. В останній чверті XVIII ст. м. Самарчик пройшло складний шлях від паланочного центру Самарської паланки Війська Запорозького до повітового міста Новомосковська Катеринославської губернії Російської імперії. Протягом XVI–XVIII ст. доля міста була настільки тісно пов’язана з долею таких значних міст регіону як Самарь, Стара Самара (Новобогородицька фортеця) та Катеринослав Кільченський (Новомосковськ І), що і на сьогодні значна кількість питань історії цих міст не має адекватної, беззаперечної відповіді. І, якщо історія Старої Самари та Катеринослава Кільченського вже досить ґрунтовно вивчена і проаналізована, то Новомосковськ лишається у цьому «тріумвіраті» присамарських міст «найслабкішою ланкою».

 

Офіційною датою заснування міста Новомосковська сьогодні вважається 1688 рік, коли на річці Самарі було споруджено Богородицьку фортецю. На центральній площі міста навіть встановлено меморіальний знак на честь цієї події. В той же час в історіографії цього питання немає такої беззаперечної певності про час появи міста. Історичні розвідки з цього приводу вступають у серйозні суперечності між собою і не дають певної картини подій. Не можна не погодитись із твердженням, що в цілому вони мають вигляд як «безладне сплетіння, в якому злилися воєдино уривкові дані про Стару Самару (Богородицьк), Самарчик (Новоселицю), городок старовинний запорозький Самарь»[1]. Тим більше, що до переліку власне населених пунктів можна ще додати невизначеність із часом, місцем та причинами появи Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря.

 

Історія Новомосковська і його околиць знайшла відображення в деяких історичних творах ХІХ–ХХ ст. Але, на жаль, Новомосковськ не мав свого біографа, який би спромігся створити комплексну наукову історію міста. В переважній більшості праць висвітлюються лише окремі аспекти історії міста Новомосковська, причому увагу дослідників привертає насамперед період Нової Січі.

 

За «Усною оповіддю» Микити Коржа перша назва міста – Самара, походить від назви річки і дана запорожцями як першими поселенцями. Назву Новоселиця місто отримало вже після «атакування» Січі від переселенців з Гетьманщини та Росії[2]. В цій народній легенді про виникнення назви відсутні згадки щодо причин і дати його заснування. Не кажучи вже про те, що у відомих документах архіву Коша місто згадується лише під назвами Самарчук та Новоселиця.

 

Першим дослідником, який вніс суттєву плутанину у локалізацію самарських міст можна вважати А. Скальковського. У передмові до «Хронологического обозрения истории Новороссийского края» він, описуючи свою подорож 1835 р., визначає м. Новомосковськ як Новоселицю, Старосамарський ретраншемент та Катеринослав І[3].

 

Цікаво, що в середині ХІХ ст. існувала й інша думка. Виникнення слободи Самарчик (Новоселиці), відносили до доби Нової Січі і закінчення російсько-турецької війни 1736–1739 рр. і чітко відділяли її від Новобогородицька (Старої Самари, Самари) та, тим більше, від Катеринослава І[4]. До речі, саме ця версія виникнення слободи увійшла до «Історії міст і сіл Української РСР»[5].

 

Помилку А. Скальковського значно поглибив Д. І. Яворницький, який назви населених пунктів Самара, Стара Самара, Самар, Самарь, Нова Самара, Самарчук, Самарчицьке, Новоселиця, Новоселівка, Богородишне, Новобогородицька фортеця та Усть-Самарський ретраншемент визнав назвами одного і того ж населеного пункту – Новомосковська[6]. До початку 1990-х років історики, описуючи той чи інший блок подій, пов’язаний з населеними пунктами по річці Самарі, зазвичай посилалися саме на «Історію…» Д. Яворницького. Причому сам Д. І. Яворницький, як у більш ранньому «Запорожжі», так і у пізніших своїх працях чітко відокремлював Стару Самару (Новобогородицьку фортецю) від фортеці Усть-Самара і обидва ці пункти від Новомосковська[7].

 

Феодосій (Макаревський) пов’язував містечко Самарь 1576 року із Самарським Пустельно-Миколаївським монастирем[8]. Разом з тим  він локалізував «город» Стара Самара із Новобогородицькою фортецею, а появу містечка Самари, Самарчика, Самарчук, Новоселиці, Новосілки відніс до кінця XVII ст., коли після побудови фортеці «многие из жителей Старой Самары сами собой ушли из города и поселились между Старою Самарою и Самарским монастирём»[9].

 

Ю. А. Мицик однозначно стверджує, що слобода Новоселиця – це місто Самара, а нині Новомосковськ. Він вважає першою згадкою про місто Самарь лист кримського хана Девлет-Гірея від 1562 року. Лист адресований польському королю Сигізмунду-Августу і був відісланий «z Samary», що «ясна річ», визначається як населений пункт. У тексті листа, який стосується укладення союзу проти Московської держави, ніяких додаткових згадок про Самару немає і твердження, що у ньому мається на увазі саме населений пункт, а не ріка Самара, біля якої знаходилась ханська ставка, не можна назвати беззаперечним. Також не ставиться під сумнів і свідчення універсала Стефана Баторія Війську Запорозькому Низовому про наданий запорожцям у володіння «городок старинный же запорожский Самарь с перевозом». Зазначаючи, що навіть, якщо універсал є підробкою XVIII ст., він все одно спирався на традицію, перекази і писемні джерела і, виходячи з того, що наданий цим же універсалом Трахтемирів дійсно належав запорожцям, Ю. Мицик зазначає: «Аналогічно вважаємо, що й Самара була досить помітним населеним пунктом уже у 70-х роках XVI ст.»[10]. Далі, без жодних пояснень, Ю. Мицик стверджує, що згідно з «Коломацькими статтями» (1687) у Самарі було споруджено Богородицьку фортецю. При цьому він розглядає Богородицьк та Новобогородицьк як окремі населені пункти. Новобогородицьк було зруйновано за умовами Прутського миру між Росією та Туреччиною (1711) і більше він не відновлювався, а Богородицьк певний час був сотенним містом Полтавського полку, а згодом став центром Самарської паланки[11]. У цій версії повторюються дуже актуальні в свій час висновки, втілені в публікаціях автора протягом 1990-х рр. Проте за час, що сплинув після виходу в світ цих праць, з’явилося досить багато нових публікацій – як історичних досліджень, так і археологічних джерел, які Ю. А. Мициком були зігноровані.

 

Серед сучасних істориків першою на існуючу плутанину з назвами і локалізацією населених пунктів звернула увагу Г. К. Швидько. На підставі аналізу картографічних джерел вона робить аргументований висновок про тотожність Новобогородицької та Богородицької фортець і локалізує її залишки на сел. Шевченка у межах міста Дніпропетровська[12]. Водночас Г. К. Швидько припускає, що Стара Самара, Новоселиця, Катеринослав І і сучасний Новомосковськ – різні назви одного населеного пункту[13].

 

Надзвичайною заплутаністю відрізняється і версія А. Б. Джусова, який у своїх працях послідовно намагається довести тотожність м. Новомосковська старовинній Самарі[14]. На жаль, він не володіє матеріалом стосовно часу ймовірного заснування м. Новомосковська, не сприймає нові факти, якщо вони не вкладаються в його схему. І навіть з праць, які знаходяться у його розпорядженні, вибирає лише ті факти, що вкладаються в його гіпотезу. На його думку, місто Самарь, яке згадується у універсалі Стефана Баторія, первісно знаходилось в гирлі Самари (район пізнішої Новобогородицької фортеці), але на кінець XVI ст. вже перемістилось у район сучасного Новомосковська[15]. А на місці, де воно первісно розташовувалось, у 1688 році спорудили Новобогородицьку фортецю, яка саме через це і отримала назву – Стара Самарь[16]. В межах міста Самари (Новоселиці) А. Джусов чомусь виділяє «складову, але відокремлену частину» – Піщану Самару і стверджує існування двох поряд розташованих фортець, одна з яких прикривала брід, а друга – «безпосередньо житла козацької сотні»[17].

 

Не менш заплутана картина спостерігається і в конкретній локалізації на місцевості поселення, яке поклало початок існуванню м. Новомосковська.

 

М. Слабченко з посиланням на Дзюбецького визначає Самар «як старожитне місто», де «стояла кам’яна фортеця, прихована під тихими мурами козацького монастиря»[18].

 

М. Мосьпан також вважає причиною появи слободи Новоселиці існування Пустельно-Миколаївського монастиря. Начебто у 1576 році, за рішенням козацької ради, між річкою Самарою та її рукавом Самарчуком було збудовано невелику фортецю з школою та шпиталем. Наприкінці XVI сторіччя сюди прийшли ченці з Київського Межигірського монастиря і збудували каплицю, а згодом церкву і монастир. Довкола монастиря виникли слободи Чернеча (Піщанка), Орлівщина та Самарчик. Причому Самарчик виник первісно на лівому березі річки Самари і лише згодом «жителі Самарчика освоюють більш зручний правий берег»[19]. Обґрунтування цієї версії не подається.

 

Цієї ж версії притримувався і новомосковський краєзнавець П. Гарбуз, який писав: «Невдалеке от Пустынно-Николаевского монастыря в середине XVII в. на левом низком берегу Самары, а позже на правом, возникла слобода-город. Название его менялось: Самарчик – Самарчук – Новоселица – Новосёловка – Новомосковск»[20]. Але він теж не подає ні докладного обґрунтування, чому виникло поселення на лівому березі ріки, ні причин перенесення його на правий берег.

 

Новомосковський краєзнавець П. Альохин вважав, що Новоселиця «как и многие другие сёла и деревни Присамарского края, появилась в результате сооружения Усть-Самарской крепости (так він називає Новобогородицьку фортецю – В. С.), а затем Самарского ретраншемента. В то далёкое время постоянные поселения были невозможны без надёжного военного прикрытия. Появление крепости вызвало к жизни постоянные поселения»[21].

 

В. Бінкевич і В. Камеко вказують на наявність у районі м. Новомосковська фортеці Піщана Самара. Вони локалізують її на лівому березі ріки Самари поряд із сучасним с. Піщанкою. Причому зазначають, що і на правому березі Самари, навпроти фортеці, теж розташовувались укріплення (у Глодах). Окрім того вони розташовують на правобережжі Самари, між річкою Кільчень та м. Новомосковськом ще й «Піщану радуту», а центральний район сучасного міста вказують, як Самарську паланку[22]. Ані причин, ані датування появи цієї складної схеми розташування населених пунктів дослідники не наводять.

Такий широкий розмах версій виникнення міста, на наш погляд, зумовлений відсутністю достатньо повної і детальної картини розвитку регіону у XVІ–XVIIІ сторіччях. Але ця наукова проблема має історіографічну традицію, в межах якої закладена значна фактографічна основа, що може бути використана для створення узагальнюючої праці. Поява її цілком назріла, оскільки аналіз процесу і причин виникнення міста Новомосковська сприятиме отриманню більш широких висновків і узагальнень у питані виникнення населених пунктів регіону козацької доби.

 

Автор не ставить собі за мету відтворити повну картину виникнення міста в усіх її соціальних й історичних аспектах, чи довести, що в межах сучасного м. Новомосковська існував саме міський організм з усіма притаманними йому складними економіко-географічними, соціально-правовими та культурними комплексами. Мета роботи полягає в історичній реконструкції процесу зародження населеного пункту, який став попередником м. Новомосковська.

 

Виходячи з умов, які необхідні для появи будь-якого населеного пункту, головними завданнями дослідження визначаються:

– вивчення та аналіз наявної літератури і джерел, на основі яких можна провести реконструкцію колонізаційного процесу по річці Самарі;

– аналіз топографічних особливостей місцевості;

– визначення особливостей колонізаційного процесу по річці Самарі (спроба реконструкції розвитку шляхів сполучення, визначення напрямків і принципів господарської та військової колонізації краю) на тлі загальної ситуації в регіоні;

– з’ясування ролі терену сучасного м. Новомосковська у колонізаційному процесі та визначення можливої дати заснування і характеру сталого поселення, яке поклало початок його існуванню.

 

Виходячи з цього, для даного дослідження було залучено комплекс історичних джерел, які за способом фіксації інформації поділяються на речові (археологічні) та писемні джерела. Писемні джерела, у свою чергу, поділяються на три роди: документальні, наративні та картографічні.

 

Результати археологічних знахідок залучаються до цієї роботи лише опосередковано. На території міста Новомосковська археологічні дослідження не проводились, а відомості про випадкові знахідки, на жаль, дуже непевні, мають переважно легендарний характер і не піддаються перевірці. Але, для розуміння загальної ситуації в регіоні, до роботи залучені комплекси археологічних знахідок, зроблених працівниками Науково-дослідної лабораторії археології Подніпров’я ДНУ під час розкопок Новобогородицької фортеці в сучасному сел. Шевченка в межах міста Дніпропетровська та комплекси з території Ігренського півострова[23].

 

Із друкованих документальних джерел до роботи залучені документи з комплексу справ Коша Нової Запорозької Січі[24]. Використано переважно ретроспективні дані, пов’язані з земельними питаннями і конфліктом між Самарською паланкою та населенням Старої Самари. Із комплексу документів доби гетьмана Івана Мазепи[25] залучено окремі документи стосовно конфлікту за самарські землі. Аналогічні документи використано і зі збірки, виданій Д. І. Яворницьким[26]. Документи з російських архівів[27] використано для уточнення ситуації зі спорудженням запорозьких «городків» на початку XVII ст. Як допоміжний матеріал використано «Книгу Большого Чертежу»[28] ті цікаві документи стосовно заснування Сергієвської фортеці, надруковані В. І. Мільчевим[29].

 

У роботі використано друковані наративні джерела, які містять різноманітну інформацію про природні та політичні умови регіону, шляхи сполучення, стан поселень. Серед іноземців це, в першу чергу, Г. Боплан[30], який дав ґрунтовні описи р. Дніпра та гирла р. Самара. Спогади Б. Маскевича дуже допомогли у реконструкції Брилевого шляху[31]. Використовувалась також «Історія Русів»,[32] в якій подано цікаві відомості про спробу Сигізмунда І створити мережу прикордонної варти. У використаному варіанті

 

«Чернігівського літопису»[33] подано унікальні відомості про Кочережкинське містечко.

З картографічних джерел найважливішими стали мапи України та частин України роботи Г. Боплана[34]; варіанти «Чертежу украинским городам»[35], карта театру воєнних дій 1736–1739 рр., видана Матеусом Зойтером[36]. Використовувались також мапи XVII–XVIII ст., вміщені в огляді В. О. Векленка[37] та книгах В. Бінкевича і В. Камеко[38]. Як допоміжний матеріал для кращого розуміння топографії місцевості використовувались мапи Російського генштабу випуску 1860–1880-х рр.[39], атлас Дніпропетровської області[40], атлас Дніпродзержинського та Дніпровського водосховищ[41] і зйомка міста Новомосковська масштабу 1:2000[42].

 

До роботи також залучено значну кількість історичних розвідок, які можна розподілити на чотири групи: дослідження з місцевої історії, розвідки з минулого регіону Південної України, які тим чи іншим чином стосуються історії Посамар’я, роботи з різних аспектів історії України, що містять принагідні згадки про події на цій території та праці з історичної географії Вольностей.

 

Дослідження з місцевої історії представлені цілим рядом різноманітних за характером праць. Надзвичайно ґрунтовною є одна із головних краєзнавчих студій регіону – «Матеріали…» єпіскопа Феодосія (Макаревського) в якій подаються відомості про цілу низку населених пунктів Посамар’я[43]. Окремою групою є роботи Ю. Мицика, М. Мосьпана, О. Плохія, присвячені безпосередньо історії м. Новомосковська[44]. Вони досить насичені цікавими фактами, але за висновками на сьогодні вже значною мірою втратили актуальність.

 

Ґрунтовний аналіз топоніміки Нижнього Посамар’я було зроблено Г. Швидько[45]. Серед сучасних дослідників Посамар’я цієї доби найбільший інтерес являють роботи В. Бінкевича та В. Камеко[46], які, хоча і мають певну тенденційність у викладенні матеріалу, але поєднують значні знання із польовими обстеженнями. В роботі Т. Кузик[47] подається цікавий фактографічний матеріал. Заслуговує на увагу версія стосовно виникнення Самарської паланки, розроблена І. Стороженком[48]. Цікава версія щодо первісного місцерозташування Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря озвучена у роботах О. Харлана та В. Векленка[49]. В напрацюваннях сучасного новомосковського краєзнавця А. Джусова найбільш цікавим є орієнтовна локалізація укріплень в Глодах[50].

 

Серед досліджень другої групи виняткове місце належить роботам: Д. Яворницького[51], Д. Багалія[52], М. Слабченка[53], В. Голобуцького[54], О. Олійника[55], які дозволяють визначити напрям і характер колонізації Вольностей, в цілому, і Посамар’я, зокрема. Окремі цікаві відомості по цьому періоду присутні у А. Скальковського[56]. Детальні професійні описи запорозьких укріплень подані у роботах В. Ленченка[57], дозволяють визначити принципи їх розміщення на спорудження.

 

Дослідження третьої групи представлені роботами: М. Грушевського[58], ґрунтовною колективною працею «Історія українського козацтва»[59]. Насичені фактографічним матеріалом стосовно Дикого Поля роботи Яблоновського[60] та Л. Падалки[61]. Цікава інформація щодо шляхів сполучення у Посамар’ї є в роботах А. Лазаревського[62], В. Заруби[63]. Слід також відзначити високий рівень і цікавий фактографічний матеріал, який допомагає краще зрозуміти дух доби, вміщений у «Історії Литви» Є. Гудавічуса[64].

 

Хоча в переважній більшості робот з історії Вольностей присутні розділи і розвідки, присвячені історичній географії регіону, але все ж таки в історіографії наявна ціла група праць, присвячених лише цьому питанню. Комплексними працями, в яких дається огляд ландшафту, клімату, природи, шляхів сполучення, є роботи П. Бурачкова[65], Д. Яворницького.[66] Спробу систематизувати свідчення про шляхи сполучення Вольностей зробив Х. Лащенко[67]. До цієї ж групи належить і невелика розвідка Г. Залюбовського по розташуванню Брилевого шляху[68]. Питаннями історичної географії м. Новомосковська займався і автор даної роботи[69].

 

Об’єктом дослідження є історія колонізації Нижнього Посамар’я у XVI–на початку XVIII ст. Предметом – часова і просторова локалізація і встановлення можливих меж заснування поселення, яке поклало початок існуванню м. Новомосковська.

 

В основу методології даної праці покладені основоположні принципи історизму, наукової об’єктивності й системності, які дали можливість автору розглянути початковий етап історії міста Новомосковська багатовимірно й неупереджено, а відтак наблизитись до правди історії. Автор свідомий того, що, тільки долаючи суб’єктивізм та стереотипи, можна реконструювати не догматизовану й не міфологізовану історію.

 

Узгоджені з вказаними принципами такі методологічні підходи як проблемно-хронологічний, аналітичний, динамічний, системний визначають основні вектори даного дослідження. У процесі написання цієї праці застосовувався цілий комплекс різноманітних методів, зокрема загально-наукових (аналіз, синтез), конкретно-історичних (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, еволюційно-історичний, структурно-функціональний).

 

Історико-географічні межі праці обумовлені необхідністю розглядати проблему лише у контексті всього колонізаційного процесу в межах Дикого Поля (Вольностях Війська Запорозького). Історико-хронологічні рамки роботи охоплюють початок XVI ст.–1730-ті рр., тобто період від максимального відступу ВКЛ з південних земель до інтенсивної запорозької колонізації Нижнього Посамар’я за часів Нової Січі.

 

Розділ 1

Топографія місцевості

На перший погляд, розгляд особливостей рельєфу нижньої течії ріки Самари лежить далеко за межами завдань даної роботи і навіть за межами програм історичного дослідження в цілому. Але, на нашу думку, в цьому конкретному випадку він є важливою, більш того, необхідною складовою, яка в умовах браку джерельної інформації допоможе зробити більш обґрунтовані висновки[70].

 

Не заглиблюючись у геологічну історію району, слід лише зауважити, що головні особливості його рельєфу зумовлені взаємодією двох великих масивів, на стику яких він розташований: Придніпровського кристалічного щита та Дніпровсько-Донецької низини.

 

Ріка Самара не просто впадає в Дніпро в тому місці, де він проривається через гранітний масив кристалічного щиту. Від лінії сел. Шевченка – Одинківка до Самарських мостів вона і сама прокладає шлях через відрогу цього ж гранітного масиву і далі тече вздовж нього. Лівобережжя ріки в цьому місці являє собою значне плато, яким проходить вододіл між Дніпром та Самарою (лінія вододілу співпадає з лінією залізниці Ігрень – Синельникове). На північ від вододілу в напрямку до Самари плато поволі знижується з позначок 150–180 м. до 65–85 м. біля долини Самари (приблизно в районі траси Дніпропетровськ – Павлоград). У західний бік ухил плато набагато слабкіший (до 110–130 м.) і лише при підході до річок Самари та Дніпра відбувається різке падіння.

 

У районі впадіння Самари в Дніпро існувала й існує значна кількість островів, як наносних, так і сформованих на основі значних виходів граніту. Один з найбільших таких островів, де гранітна основа доповнювалась наносними відкладеннями, існував безпосередньо у гирлі Самари і від материка відділявся рукавом Старуха. До створення Дніпровського водосховища острів мав приблизно 7 км у довжину і близько 3 км у ширину. Пізніше його розміри зменшилися до 5 км довжини і 2–3 км ширини. У 1950-х рр., після спорудження на рукаві Старуха відстійників електростанції та дамби вздовж Самари цей острів фактично було перетворено на півострів. На сьогодні на його території знаходяться селища Стара Ігрень, Чаплі та ж/м Придніпровськ у складі м. Дніпропетровська.

 

Лівобережжя Дніпра на північ від річки Самари входить до складу Придніпровської низовини. Поверхня низовини має нахил до русла Дніпра, за винятком Орільської та Самарської ділянок, які мають ухил на північ. Характерними рисами її рельєфу є слабке розчленування поверхні та широко розвинені тераси долин річок Орелі та Самари. Всього встановлено наявність п’яти терас у долинах Дніпра, Орелі, Самари, Вовчої.

 

Перша тераса (заплава) тягнеться вздовж русел усіх названих річок. Її ширина коливається від 2 до 6 км. Абсолютна висота заплави змінюється від 56 до 52 м вниз за течією. Рельєф заплави нерівний. Прируслові вали та кучугури створюють підвищення, між якими розташовуються періодично затоплювані пониззя. Заплава густо помережана протоками і має значну кількість озер різного походження. На ділянці від м. Новомосковська до м. Дніпропетровська заплава р. Самари має дуже складно окреслений план, зумовлений впадінням в неї кількох менших річок із досить значними заболоченими долинами. На сьогодні більша частина заплав Дніпра та Самари затоплена водами Дніпровського водосховища. В межах заплави знаходиться частина сучасного м. Новомосковська (колишні: Поділ, Перевал, Глоди, Червоний Кут, Матня), Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, частини сс. Орлівщина та Піщанка, численні туристичні бази. В заплаві також розташовувались місто Катеринослав Кільченський, німецька колонія Йозефсталь, частина міста Стара Самара (Новобогородицьк).

 

Друга тераса має абсолютну висоту від 56 до 65 м. Ширина її змінюється від 2 до 10 км. Поверхня тераси розчленована піщаними кучугурами. В районі м. Новомосковська і по Самарській заплаві друга тераса має значну кількість мисів, зумовлених особливостями річкової заплави. Саме на таких мисах розташовані: центральна частина м. Новомосковська, сс. Орлівщина, Піщанка, Новоселівка, Олександрівка, сел. Одинківка та Шевченка у складі м. Дніпропетровська.

 

Третя тераса виражена пониженням між другою та четвертою терасами. Її абсолютна висота коливається від 58 до 60 м., а ширина становить 5–6 км. Поверхня тераси заболочена і значно розчленована озерами та кучугурами.

 

Четверта тераса відокремлюється від третьої та п’ятої чітко вираженими уступами. Ширина її коливається від 6 до 12 км. Поверхня рівна і лише місцями розчленована річковими долинами (Оріль, Чаплинка, Кільчень, Самара). Подекуди зустрічаються кучугури. Схили порізані ярами. Абсолютна висота коливається від 66 до 78 м.

 

П’ята тераса відділяється від корінного берегу уступом, висотою від 10 до 20 м. Ширина тераси становить від 1 до 10 км. Поверхня відносно рівна.

 

Зі сходу до Придніпровської низовини прилягає Орільсько-Самарська вододільна рівнина, яка тягнеться із північного заходу на південний схід, поступово підвищується і переходить у Донецький кряж. Коливання висот цієї рівнини сягає від 90 до 160 м. Поверхня хвиляста внаслідок значного розчленування території притоками Дніпра, Орелі та Самари, балками і ярами. Вододіл звивистий і у рельєфі виражений вузьким пасмом пагорбів. Між селами Василівкою та Євецько-Миколаївкою (Новомосковський район Дніпропетровської області) вододіл дуже близько підходить до русла річки Самара. Схил до неї в цьому місці досить короткий і значно помережаний балками та ярами з крутими схилами. Від Євецько-Миколаївки поверхня рівнини понижується і відділяється від долини Дніпра уступом до 20 м., який проходить через Вільне, Мар’янівку, Спаське. У напрямку до м. Новомосковська вододільна рівнина через значну ерозію розпадається на окремі підвищення з позначками у 114–121 м., оточені заболоченими низинами третьої тераси, і поступово переходить у другу надзаплавну терасу. У м. Підгородньому схил рівнини різко повертає на північний захід уздовж долини Дніпра. Саме тут знаходиться стик трьох великих річкових долин району: Дніпра, Самари та Кільчені.

 

Складний рельєф місцевості зумовив виникнення в долині ріки Самари значної за розмірами зони азонального ландшафту зі значними водними ресурсами, великим, за мірками регіону, лісом, своєрідним тваринним світом. Відповідно азональність ландшафту зробила долину ріки Самара привабливою для ведення господарської діяльності та поселення людей. А наявність численних бродів і достатньо зручних виходів на вододільні рівнини зумовила проходження через цей район певної кількості суходільних транзитних шляхів.

 

Конкретизуючи цей огляд, можна сказати, що центральна частина сучасного міста Новомосковська була за своїми фізико-географічними характеристиками дуже придатна для проживання у доіндустріальний час. Ця частина міста розташована на великому мисі другої правобережної надзаплавної тераси ріки Самари, який підіймається над заплавою на 5–8 м. і власне над терасою на 1,5–2 м.

 

Зі сходу цей мис виходить безпосередньо до головного русла ріки Самари, за яким знаходиться заплава, шириною до 4 км., обмежена протоком Самари – Самарчуком. Із півдня і південного заходу до нього прилягає велика заплава, яка утворилася за рахунок зміщення русел Самари і безіменної річки, що витікає з третьої надзаплавної тераси. Мінімальна ширина заплави у долині безіменної річки сягає 1,7 км. З півночі мис обмежується заболоченими пониззями третьої надзаплавної тераси долини вже згаданої безіменної річки та ерозійними пониззями вододільної рівнини, що на деяких відтинках зруйнували навіть другу надзаплавну терасу.

 

Розділ 2

Шляхи сполучення

Особливістю системи шляхів сполучення у Південній Україні ХV–XVIII ст. було те, що, незважаючи на велику кількість річок, головні шляхи були суходільними і найдавніші з них проходили вододілами найбільших рік[71]. Причини невідповідності між можливостями річкового транспорту України та його незначною економічною віддачею були повністю визначені ще в першій половині ХVII ст.: «Ця земля така родюча й часто приносить так багато зерна, що вони не знають, куди його подіти, адже в них немає судноплавних річок, які б впадали у море, за винятком Борисфена котрий не судноплавний від 50 миль нижче Києва бо має 13 порогів, останній з яких розташований на відстані 7 великих миль від першого, що складає цілий день шляху»[72[. На річкове транспортування впливали також пори року. Сповнені талої весняної води річки легко несли на собі навіть досить великі судна. У період спаду води вони в багатьох місцях ставали небезпечно мілкими. Ще однією проблемою були рухливі мілини та нетривкі піщані острови.

 

Незважаючи на ці недоліки протягом майже всього періоду Дніпро залишався головною транспортною артерією, яка поєднувала Україну та Запорожжя. Значення Дніпра було зумовлене кількома факторами. По-перше, перевезення по Дніпру були набагато безпечніші, ніж переїзди суходільними шляхами, які у ХV–XVII ст. переважно контролювались татарами. По-друге, саме на Дніпрі з його допливами базувалась єдино можлива в умовах прикордоння господарська система – промислова. Крім цього нерегулярність та малі обсяги перевезень дозволяли використовувати невеликі судна, які або досить легко минали перешкоди, або в особливо небезпечних місцях їх можна було перетягнути суходолом. Розміри суден дозволяли козакам під час повернення з морських походів при потребі використовувати і річку Самару. «Але козаки цим шляхом повертаються рідко, бо це задовга дорога до Запорожжя. Іноді вони використовують цей шлях, вибираючись у морський похід, коли вихід з Борисфена стережуть, щоб не дати їм вийти, великі сили, або ж у них є не більше 20–25 човнів»[73]. Є незаперечним велике стратегічне значення і досить часте використання «чорного ходу» до моря через річку Самару в період активних морських походів козацтва. Разом з тим у ХІХ сторіччі певний час існувала думка про дуже активне використання цього водного шляху. Так, Феодосій (Макаревський) вважав, що через неможливість проводити судна через Дніпрові пороги вгору за течією «шедшие или возвращающиеся из Константинополя в Киев держались уже большею частью другого пути». Він визначає цей шлях з Чорного моря в Азовське, далі річкою Міус, волоком до річки Вовчої, далі по Вовчій і Самарі до Дніпра. При цьому він, за існуючою в цей час думкою, зазначає, що степові річки тоді були «огромны и глубоки»[74]. Але вже П. Бурачков, на основі вивчення джерел, археологічних матеріалів та топографії регіону, довів, що режими степових річок у давнину мало відрізнялись від їх режимів у другій половині ХІХ ст. Тобто їх судноплавність була і тоді досить сумнівною[75].

 

Активне використання Самари та Самарського лісу для господарських потреб зумовлювало досить жвавий рух у нижній течії річки. Значна частина риби та дичини, накопиченої на «уходах», безумовно, вивозилася річкою. Самарою ж сплавляли і деревину, наготовану для спорудження суден чи для будівельних потреб. Так, наприклад, Кодацьку фортецю на Дніпрі споруджували із дерева, яке сплавляли із самарських лісів[76].

 

У той же час Самара не була активним торгівельним шляхом. Ніяких відомостей про використання річки купецькими чи посольськими караванами виявити не вдалося. А П. Бурачков навіть висловив припущення, що по Самарі козаки ходили не на тих суднах, на яких здійснювали морські походи. Він вважав, що козаки притоплювали ці судна і через свій «чорний хід» рухалися на малих човнах[77]. Але наявність водного шляху, який пов’язував Дніпро з Азовським морем та Доном і був придатний для невеликих суден, все ж дозволяє припустити, що Самарою користувалися не лише козаки у своїх походах. Цілком можливо, що через неї рухалися і окремі купецькі каравани.

 

З 1680-х рр. зростання російської військової активності у регіоні зумовило значне збільшення перевезень по Дніпру. Разом із тим збільшення розмірів суден і необхідність налагодити більш-менш регулярне судноплавство зробили прохідність Самари досить сумнівною справою. Так, споруджений у 1688 р. Новобогородицьк, хоча у ньому навіть збирались заснувати корабельну верф[78], так ніколи не став значною гаванню. У жовтні 1688 року з Києва до Новобогородицька було відправлено Дніпром великий караван з борошном, який через «велику погоду» та обміління Дніпра застряг перед Таромською заборою[79]. Для проведення стругів довелося перемістити частину вантажу в менші судна та на вози. Але навіть після цього, «потому что в реке Самаре вода велми мала», їх розвантажили у гирлі та довозили припаси безпосередньо до фортеці возами[80]. В подальшому ріка Самара використовувалась переважно для забезпечення військових складів у Новобогородицьку.

 

Х. Лащенко, узагальнюючи основні принципи проходження і функціонування суходільних шляхів у межах Вольностей Війська Запорозького визначає:

– шляхи прокладалися вододілами річок за принципом найменших енергетичних витрат, наявності поблизу води, деревини, пасовища;

– зручні місця на річках, які можуть бути використані для переправи, були невід’ємною складовою частиною шляху;

– вододіли великих річок лишалися незмінними у доіндустріальні часи, і шляхи, що ними проходили, існували протягом довгих відтинків часу, хоча і могли використовуватись з різною інтенсивністю[81].

 

Тобто, у фізико-географічному аспекті, на формування мережі шляхів в лівобережній частині сучасної Дніпропетровської області найбільший вплив мало географічне розташування Дніпра та його допливів, топографічні особливості річкових долин, балок і вододілів.

 

Немає сумніву, що з початком XVII ст. почалася лише реставрація більш давньої системи суходільних шляхів, яка фіксується в цьому районі ще з IX ст., але занепадає протягом XV–XVI ст. За гіпотезою К. Нилика, «навіть при раптовій і повній зміні населення нові жителі за допомогою методу спроб і помилок врешті-решт обов’язково знаходили старі траси, що поєднували різні пункти, і користувалися саме ними»[82]. Тож при певному відновленні ситуації, за якої ці шляхи початково виникли, вони мають відтворюватися, хоч і з певними змінами, зумовленими новими умовами. Власне політико-економічні чинники формування мережі шляхів в районі м. Новомосковська можна визначити наступним чином:

– повторне заселення Лівобережної України протягом XVII ст.;

– зміщення як політичного, так і економічного центрів України з Правобережжя на Лівобережжя та Слобожанщину у другій половині XVII ст.;

– військова активність Росії у Північному Причорномор’ї наприкінці XVII–XVIII ст.

– зростання економічної потуги Вольностей Війська Запорозького у XVIII ст.

 

У першій половині XVII ст. згадки про шляхи в районі сучасного м. Новомосковська фактично відсутні. Головні татарські шляхи проходили по вододілу рр. Бугу та Дніпра (Чорний), вододілу Дніпра і басейну річок Азовського моря (Муравський), та вододілу Бугу і Дністра (Кучманський)[83]. Дрібніші шляхи, які використовувались нерегулярно, фактично не фіксують ані мапи, ані документи. За зауваженням А. Кащенка щодо степових шляхів цього часу: «Під шляхом не слід розуміти сучасну дорогу з курявою та коліями. Таких, як тепер, шляхів у давні часи на Запорожжі не існувало. Всі степи однаково вкривала висока, рясна трава, а ходили і їздили люди навпростець; шляхами ж називали ті степові кряжі і долини, які були найрівніші й найменше доводилося переїздити річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по степових могилах, а вночі по зірках»[84]. Головні шляхи з Польщі та Правобережної України на Запорожжя і Крим проходили Правобережжям західніше сучасного Дніпропетровська. Вздовж Дніпра пролягав шлях, «який у літературі не вважається ані татарським, ані одвічним. У документах XVIII ст. він іменувався Кримським, у Д. Яворницького називався Чумацьким». Вважається, що на лівому березі Дніпра поблизу Микитиного Рогу він розгалужувався на дві гілки: на Китайгород та Царичанку по лівому берегу Дніпра і на Крюків по правому[85].

 

Лівобережний відтинок шляху має кілька варіантів проходження. Із району Китайгороду по четвертій надзаплавній терасі долини ріки Дніпро проходив шлях, що пізніше отримав назву «Брилевий»[86]. Для нашого дослідження набагато більшу вагу має існування іншого шляху, який проходив вододільною рівниною і відділявся від Брилевого шляху її високим та крутим виступом (за сучасними топографічними мапами зв’язок між цими двома шляхами міг існувати лише в трьох місцях: долинах річок Оріль, Чаплинка та Кільчень). Цей шлях, який Д. Яворницький визначає як «Злодійський»[87], лежав від Царичанки на сучасне м. Новомосковськ і далі на південь.[88]. Його розташування фіксується Литовською метрикою, у якій є запис про те, що турецькі та кримські купці, які торгували з Москвою у XVI ст., ходили туди двома шляхами: «с Перекопа на Тавань и на замки: на Черкассы, на Канев и на Киев»; коли ж вони бажали ухилитись від сплати мита, то міняли «ту звечную дорогу, хотячи пройти полями, а не дорогою», йшли «с Перекопа чрез поля яловые, на врочище Санчарово, которое врочище от тых замков в 60-ти милях»[89]. Тобто, з Криму на Москву звичний (легальний) шлях проходив правим берегом Дніпра, а лівобережжям через пустельні степи пролягав шлях не стільки таємний, скільки нелегальний, дійсно «Злодійський». У 1540-х роках є згадки про розгроми козаками купецьких караванів, які йшли до Москви «через поля», при цьому згадуються урочище «Ебрава», урочище «Санчарів» і річка Самара[90]. На скаргу хана Сахіб-Гірея І щодо регулярних погромів купецьких валок, король Сигізмунд І зазначив, що купці йшли новими шляхами в обхід Києва, Черкас і Канева. Король зазначив, що купецькі валки мають рухатись старим шляхом через Тавань і отримувати там належний супровід, а «на нових шляхах» він за каравани відповідальності не несе[91].

 

Незважаючи на незацікавленість уряду ВКЛ та Речі Посполитої у забезпеченні роботи цього шляху, він фіксується і у 1620-х рр. згадкою про існування «сенжарського» перевозу через Ворсклу на «перекопському шляхе»[92]. Хоча тут все ж лишається сумнів щодо напрямку шляху південніше перевозу через Ворсклу. З однаковою вірогідністю він міг пролягати як на Китайгород – Царичанку, так і на Нехворощу, або розгалужуватись в обох напрямках. Але незалежно від цього він (або його гілка) все одно виходив в район сучасного м. Новомосковська. На жаль, більш-менш детальний опис на сьогодні виявлено лише для Брилевого шляху. Він подається шляхтичем Богуславом Маскевичем, який у 1647 р. брав участь в експедиції князя Я. Вишневецького на Низ. Шлях лежав через Ворсклу, Оріль, понад Дніпром до гирла ріки Самари[93].

 

На мапах Г.-Л. де Боплана у Дикому Полі фіксуються лише шляхи татарських нападів на Україну, але на деяких його мапах позначені й броди через ріку Самару, хоча шляхи, які до них ведуть, і не нанесені. Так, у п’ятому  варіанті Генеральної карти України (Гданськ, 1648 р.)[94], на лівому березі ріки Самари є напис «Piecsana. B.» (напис починається з глибини степу і закінчується біля ріки Самари проти впадіння в неї річки Кільчені), а на правому підписано цілих два броди: «Kalmowe. B.» (напис починається з району сучасного с. Вільне і перетинаючи річку Кільчень завершується вже в долині ріки Дніпро) та «Wolno mogu. B.» (напис починається майже від впадіння в ріку Самару річки Вовчої і завершується в районі сучасного с. Вільне, хоча позначка «В.», швидше за все через помилку, опинилася аж біля річки Кільчені). В подальшому при виданні цих карт європейськими картографами позначки бродів через ріку Самару зберігалися, хоча і з певними відмінностями від первісного[95]. Напис «Piecsana. B.» розташовувався на лівому березі ріки Самари (починається від гирла річки Татарка, або навпроти гирла річки Кільчень), «Kalmowe. B.» на правобережжі (починається із долини ріки Дніпро, а літера «В.» проставлена вже за річкою Кільчень), «Wolnomogu. B.» на правобережжі (вільно проставлено над рікою Самара).

Піщаний брід через річку Самару згадується і пізніше Так, у 1687 р. в одному з донесень про будівництво Новобогородицької фортеці воєвода Неплюєв зазначив, що вона споруджувалась «близ реки Самары с русской стороны, ниже Песчаного броду»[96]. А окремі свідоцтва XVIII ст. дозволяють досить чітко локалізувати Піщаний брід між гирлом річки Кільчені та сучасним м. Новомосковськом. Відоме, перш за все, через побудову Новосергіївської (Сергієвської, Вільного) фортеці і місце розташування Вільного броду. Але стосовно броду названого «Kalmowe. B.» сьогодні ніяких відомостей немає. Можна припустити, що він знаходився нижче гирла Кільчені, але так само припустимо, що ця позначка може відноситись і до ріки Дніпра. До цього слід лише додати, що Д. І. Яворницький вказував, без зазначення часу існування і джерела інформації, що на Самарі існувало сім головних бродів: Піщаний, Калинів, Вільний, Гришин, Кочережанський, Тернівський і Чаплинський[97].

 

В «Книге Большого Чертежу» як шлях з Москви на Перекоп, описується саме Муравський шлях. Інші суходільні шляхи в цьому районі не згадуються[98]. Відсутні шляхи через нижню течію ріки Самари і на «Чертеже украинским городам», створення якого відноситься до 1650 р. На ньому вказано лише «дорогу Степную от Тулы до Крыма» (Муравський шлях). Головним шляхом з Росії до Криму на цій карті визначається «посольская дорога», яка пролягала через Сіверський Донець до Дону і далі вздовж узбережжя Азовського моря[99].

 

Наскільки інтенсивно використовувався шлях через нижню течію ріки Самари у 1650–1670-х рр. встановити досить важко. Головними користувачами шляху можна визнати військові загони, посольства та каравани з припасами на Січ, але не малими були і купецькі валки, які наважувалися рухатись степом. Так, у 1671 р. гетьман Дем’ян Многогрішний скаржився цареві Олексію Михайловичу, що слобожанські купці таємно везуть хліб на Запорожжя через Оріль та Самару, обминаючи міста Гетьманщини. Розслідування цієї справи показало, що провинні в цьому не лише слобідські, але й полтавські купці[100]. Цілком можливо, що саме в цей час слобідськими купцями і були створені шляхи від Харкова до району сучасного м. Новомосковська, пізніше відомі під назвами: Глухівська пошта та Московський шлях, або за Д. І. Яворницьким – Глухівський та Сумський шляхи[101].

 

Існуюча традиція відносить саме до цього періоду і початок постійного функціонування Кодацького перевозу на Дніпрі, яким було пов’язано Крюківський та Брилевий шляхи. У 1650 році вже згадується Новий Кодак, розташований на правобережному виході перевозу[102]. В той же час Феодосій (Макаревський) відносить створення перевізної команди, яка мала «усім подорожнім полегшувати переїзд через Дніпро» та осадження її у Кам’янці (лівобережний вихід перевозу) до 1596 року. Але, швидше за все, ця дата є друкарською помилкою, бо в тому ж абзаці сказано: «в Кам’янці, коло перевізьської команди, невдовзі почали селитися сімейні козаки; коло 1700 р. знаходимо тут цілу… слободу»[103]. Тобто, створення чи, можливо, відновлення спеціальної перевізницької служби можна відносити до 1695 або 1696 років. Одним із наслідків створення цього постійного перевозу є виникнення чи відновлення шляху від Дніпра у східному напрямку до Самари і далі на Дон, який, безумовно, мав проходити через район м. Новомосковська.

 

У той же час на пізнішому варіанті «чертежу украинским городам», який датується 1681 р., єдиним важливим шляхом через р. Самару, як і раніше, визначається Муравський[104].

 

Після укладення у 1686 році «Вічного миру» між Польщею та Росією, вступу Росії до «Священної Ліги» і початку російсько-турецької війни російські та українські війська починають активно використовувати степові шляхи для наступальних дій проти татар і турок. У 1687 році було проведено 1-й Кримський похід під керівництвом князя В. В. Голіцина та гетьмана І. Самойловича. Російська та українська армії об’єдналися 2 червня на лівому березі р. Орелі неподалік Нехворощі й рушили до р. Самари. Судячи з досить стислих описів шляху (як на Крим, так і зворотного), армії рухалися приблизно вздовж сучасної траси Чернеччина – Магдалинівка – Спаське – Підгороднє. В районі м. Підгороднього вони форсували р. Кільчень і рушили до р. Самари.

 

Місце переправи армії через Самару на сьогодні не можна визначити точно. Д. Яворницький вважав, що армія переправилась в гирлі р. Кільчені в районі колонії Кронсгартен (у складі м. Підгороднього) та с. Новосілки – Клевцової (с. Новоселівка, Новомосковського р-ну)[105]. В. Бінкевич та В. Камеко визначили місце переправи поблизу пізнішої Новобогородицької фортеці[106], але їх гіпотеза має певний недолік. Хоча в цьому місці через старе русло р. Самари і можна влаштувати 12 мостів, які згадуються в джерелах, але обидва береги ріки мають високі та круті тераси з досить вузькою прибережною смугою (зараз вона повністю затоплена) і не зовсім придатні для переправи великої армії. Крім того, під час руху після переправи, військам не було потреби виходити ні на р. Татарку, яка впадає у Дніпро, ні на р. Татарку, яка впадає у Самару, а для того, щоби вийти на верхів’я р. Осокорівки не було ніякої потреби форсувати р. Ворону, досить було лише рухатись по вододілу. Більш імовірним місцем переправи здається гирло р. Самари з накопиченням армії «на річці Татарці, межи Плесами великими». Під визначення «Великі плеса», на початку літа, більш підходить р. Шиянка (вона ж – рукав Старуха, вона ж – Ігреньська затока), розташована в межах м. Дніпропетровська між селищами Стара Огрінь та Чаплі, ніж обидві річки Татарки, які існують у цьому районі.

 

Зі спорудженням Новобогородицька значно пожвавився рух по Брилевому шляху від Царичанки вздовж берега Дніпра, який став головним шляхом постачання і зв’язку міста. У 1693 р., після скарг старшини Гадяцького та Полтавського полків (в тому числі сотників Китайгородського та Царичанського) на утиски та грабунки від «нарочних», якими здійснювався зв’язок між Севськом та Новобогородицьком, було встановлено лінію державної пошти між Орликом та Котельвою, а грамоти до та з Новобогородицька було наказано відправляти лише в Орлик[107].

 

Цим же шляхом, але лише до Кодацького перевозу, у 1697 р. пройшли на Низ і війська гетьмана І. Мазепи та князя Я. Долгорукова. Війська пройшли р. Оріль і 4 червня дійшли до «лівого берега Дніпра, до Кодацької пристані, вище Дніпровських порогів». 11 липня по завершенню переправи війська піднялися до Кодацької пристані, рушили правим берегом до Вільного порогу і вийшли до Дніпра трохи вище урочища Кічкас. Поверталися війська від урочища Томаківки, «став з плавного походу у обозне ополчення і пришед до пристані Кодацької, переправилися з військами через ріку Дніпро вересня 3 дня»[108]. Тобто, рухаючись на Низ, війська пройшли Лівобережжя Брилевим шляхом, форсували Дніпро через Кодацький перевіз (В. М. Заруба називає перевіз Чернечим, розташованим поблизу Кодака)[109], і рушили Кримським (Чумацьким, Крюківським) шляхом до Кічкасу, а поверталися через іншу його гілку від Томаківки.

 

Цікава згадка про шляхи через пониззя р. Самари відноситься до 1695 р. 14 січня миргородський сотник Т. Антонович повідомляє полковнику І Новицькому, що «сили великіе бесурменские заране переправилися мимо Самар, едни ж горе к Илченею пошли, другіе нижним шляхом понад Дніпром сим же боком от Кодаку…»[110]. Тобто, орди переправились через р. Самару вище і нижче Новобогородицька і рушили одна на верхів’я р. Кільчень (Злодійським шляхом), а інша Брилевим уздовж Дніпра.

 

Після укладення миру головними користувачами шляхів стали купецькі та чумацькі каравани. Розгром Запорожжя царським урядом та швидкоплинна війна 1711 р. значно зменшили торгівельні обороти, але не припинили їх зовсім. 10 лютого 1715 р., у відповідь на прохання гетьмана Скоропадського, вийшов царський указ, щоб «торговим же малоросійським людям, які їдуть з «незаповідними» товарами до Криму, та кримцям, що їдуть із своїми товарами до Малої Росії, перепон не ставити ніяких». Але запорожців до України не пускати, а тим, хто їде до Криму, наказали ні в якому разі не заїжджати до запорожців. Але написане на папері дуже важко було виконати в ділі.

 

Запорожці продовжували володіти Кизикерменським перевозом через Дніпро, який розташовувався на найкоротшому шляху з України на Перекоп. Якщо купці, виконуючи указ, обходили перевіз і рухались по Лівобережжю, то їх перехоплювали при р. Самарі та розграбовували усі товари і добро. З іншого боку, значна частина купців порушувала указ і продовжувала торгівлю з Запорожжям[111]. У цих умовах шляхи через пониззя Самари стали досить небезпечними для купецтва та чумаків. Так, у червні 1714 р. запорожці напали на китайгородських торговців, які поверталися із Криму і переправились через Самару біля урочища Шість Колодязів[112].

 

Після початку російсько-турецької війни 1736–1739 рр. шляхи на південь знову стали використовуватись із підвищеною інтенсивністю. Вже у 1735 р. від Царичанки через р. Кільчень і р. Самару пройшов корпус генерал-лейтенанта М. Леонтьєва[113]. За Х. Лащенко саме головною гілкою Злодійського шляху пролягав маршрут армії Мініха у 1736 році[114]. Основою для цього твердження стали описи шляху армії Мініха і, перш за все, мапа театру військових дій, видана у 1738 р.[115]

 

Локалізувати місце переправи через Самару біля сучасного м. Новомосковська в цей історичний період важко через відсутність точних описів та картографічних матеріалів. Наприклад, Феодосій (Макаревський), подаючи легенду про загибель ченців на переправі, водночас вказує на чернече пекло як місце переправи і біля порому поблизу міста Новомосковська, і біля Чернечого села (суч. с. Піщанка, Новомосковського району)[116]. У ХІХ ст. при м. Новомосковську зафіксована одна переправа через річку Самару (біля центру міста) і дві переправи через рукав Самарчук: біля монастиря (головна) та нижче за течією біля с. Піщанки (місцева). Але брід був лише при с. Піщанка. Близь міста і при монастирі переправа здійснювалась поромом[117]. Саме переправи біля міста та монастиря Д. І. Яворницький і називає стародавньою Самарською переправою[118]. В. Бінкевич та В. Камеко у своїй реконструкції Піщаного Броду проводять шлях від центру сучасного м. Новомосковська на південь до колишнього передмістя Глоди і далі через Самару та Самарчук до бази відпочинку «Перлина». Від бази дослідники вказують напрямок шляху просто на південь до вододілу між ріками Дніпро та Самара (орієнтовно на сучасне с. Соколове, Новомосковського району). Разом з тим на вміщеній у книзі мапі вони повертають шлях на північ і виходять на старий шлях, який проходить через с. Піщанка119]. Наявність броду в цьому місці дійсно можлива, але між кінцевими точками, які об’єднали автори у другому варіанті, вони отримують шлях більш, ніж у 5 км., тоді, як через ще діючий шлях від старої переправи при центрі міста і брід через Самарчук при с. Піщанка відстань складає всього близько 2,5 км.

 

Підсумовуючи аналіз системи шляхів сполучення можна зазначити, що протягом XVI – поч. XVIII ст. в нижній течії р. Самари, між Вільним Бродом та р. Дніпром, сформувалася достатньо складна мережа суходільних шляхів сполучення. Концентрація шляхів у цьому районі зумовлена, перш за все, особливостями топографії місцевості: долиною р. Дніпра, розташуванням вододільної рівнини, напрямками долин рр. Самари та Кільчені. Безпосередньо в районі р. Самари можна визначити три «вузли» цієї мережі: район сучасного м. Новомосковська, долину р. Кільчені (район сучасного м. Підгороднього), гирло р. Самари. Четвертий «вузол» розташовувався дещо вище за течією р. Дніпра при лівобережному виході Новокодацького перевозу.

 

Розділ 3

Колонізація

Найвідомішою фіксацією кордонів Київського князівства з ординцями XV ст. є проведена черкаським намісником Свиридом за князювання Семена Олельковича (1454–1471): «від Мурахви річки, котра впала в Дністер, і на низ Дністром – по половині Дністра, повз Тягині, аж де Дністер упав в море, а звідти від гирла Дністра лиманом пішла границя повз Очаків аж до гирла Дніпра, а від гирла Дніпра до Тавані – а з тої сторони Тавані з Перекопською землею границя нашої волості по Овечу воду і вверх Овечої води, а від верхів Овечої води вверх Самари і вверх Орелі аж до Дінця і від Дінця по Тиху Сосну»[120].

 

Але на цей час попередня система державних колонізаційних форпостів у регіоні, яка базувалася на торгівельно-ремісничих містах золотоординського часу, практично повністю припинила своє існування. А на початок XVI ст. «запустілими городищами» була вже й значна кількість міст по Ворсклі, Сулі, Пслу. Не можна не погодитись із твердженням, що вся ця місцевість «превратилась в пустыню, образовала собою море степей»[121]. Причиною цього спустошення була системна стратегія Кримського ханату та Оттоманської Порти, спрямована на збезлюднення якомога ширшого ареалу степу та лісостепу. Ця стратегія живилась економічним фактором – захопленням ясиру. Земельним надбанням у цьому регіоні не надавалося великого значення, тим більше, що Крим і не мав можливостей для утримання територій за допомогою постійних гарнізонів. Але спустошені землі через свої природні багатства все одно лишалися привабливими для населення ВКЛ, яке для їх експлуатації виробляє свою контрстратегію. Вже на 1499 р. згадуються ватаги жителів міст та волостей, які вирушають («уходять») на промисли «до Черкас і далі»[122].

 

У районі гирла Самари в XVI ст. знаходилося чимало уходів. Уход – це певна, природно обмежена територія, на якій ватаги з різних місць Подніпров’я полювали звіра і ловили рибу. Найімовірніше, що первісно такі уходи, заради безпеки від татар, розташовувались на островах, або на важкодоступних ділянках (в оточенні лісів, боліт, у плавнях). Спочатку такі уходники господарювали лише сезонно, на час холодів повертаючись до більш обжитих теренів. Проте згодом такі ватаги сідали в своїх уходах &ndash в гирлах річок, балках, ярах. Уходники мали чітку організацію, ними керував обраний отаман. Після промислового сезону частина здобутого продавалася, тому вже з цього етапу наша територія включається в торговельний обмін[123].

 

Найчастіше у Надпорожжі згадуються уходи міщан Канева, Черкас, київських монастирів. Так, уже в 1539 р. черкаські міщани скаржилися на те, що староста забрав на себе їхній давній уход на Звонецькому порозі[124]. Урядові описи – інвентарі черкаського і канівського замків 1552 р. містять, зокрема, інформацію про уходи цих міст в тому числі й на Самарі. Так, лише до Черкаського замку належало 32 уходи по Ворсклі, Орелі, Протовчі, Тясменю, Самарі, Інгулах, Базавлуку, Томаківці, Тавані, дніпрових порогах. У попередні роки лише 5 із них безпосередньо належали черкаському старості. Іншими вільно користувалися бояри та міщанство міста. Але поступово черкаський староста став віддавати уходи в оренду ватагам із інших місць, значно підвищивши податки[125]. Серед інших міст, жителі яких користувалися черкаськими уходами, зазначаються: Чорнобиль, Мозир, Петроків, Бихів, Могилів та інші[126].

 

Безпосередньо по Самарі розташовувався черкаський уход, який «почовши от Ольховаго Плеса и Волчее води аж до верху», а у гирлі Самари розташовувалися уходи Київського Печерського[127] та Трахтемирівського монастирів[128]. Найзахопленіші епітети зустрічаються в описах Самари козацького часу – її називають «святою рікою», Посамар’я – «раєм Божим на землі», а Стару Самарь – «новим і багатим Єрусалимом»[129]. Справді, на Самарі у XVI–XVII ст. був дуже розвинутий рибний промисел. Рибу ловили різними способами: на мілині – бреднями, на глибині – волоками з човнів-дубів. Використовували також стаціонарні неводи, сітка яких могла сягати кількасот метрів. На мілких протоках ставили ятері, плетені з лози. Окрім риболовлі на «уходах» процвітало бортництво, боброві лови, полювання, відлов диких коней[130].

 

Свідоцтва про заняття скотарством, а тим більше землеробством, на «уходах» відсутні. В інвентарях зазначається, що землеробством люди займаються лише в селах безпосередньо при замках[131]. В умовах Дикого Поля навряд чи хто ризикував займатись цією господарською діяльністю.

 

Досить численні свідоцтва про пограбовані посольські та купецькі валки, відігнані у татар табуни і погроми стійбищ дають уявлення про те, що «козацький хліб» теж був далеко не останнім серед видів промислу на цих теренах.

 

Від 1552 р. існує згадка про існування ще одного специфічного промислу, який, щоправда, процвітав по «сіверських» уходах, але, можливо, зачепив і південніші землі. «Копачи з драбов, которые по городищам и селищам оным ходячи, могилы роскопывают, ищучи там оброчей и перстней, мощи погребенных выкидывают, на помсту за то живым и невинным»[132]. Тобто «чорна археологія» на цих землях має набагато давнішу і серйознішу традицію, ніж археологія наукова.

 

Аналізуючи збережені документи, Л. Падалка свого часу дійшов висновку, що на початку другої половини XVI ст. навіть південна частина Полтавщини лише почала заселятись. У господарському відношенні ця територія, безумовно, тяжіла до укріплених замків по Дніпру: Києва, Канева та Черкас. Жодних значних населених пунктів на цій території не існувало. Разом із тим він зауважує, що вже на середину XVI ст. коли «различные отчичи, драбы и чужеродцы приходили в эти уходы только временно, козаки, по записи люстратора со слов опрашиваемых им современников, начинали «уставичне там жить на мясе, на рыбе, на меду з пасек, з свенетов… сытять там собе мед, яко вдома». Але ці свідчення стосуються лише канівських уходів по «Сіверських» річках: Сулі, Оржиці, Удаю, Сулиці, Хоролу, Пслу[133]. Причому люстратори зауважують, що осілі на уходах козаки не дуже полюбляють втручання у «свої» землі й загрожують ватагам не менш, ніж татари[134]. Стосовно черкаських уходів існує лише скарга уходників, що у 1540-х рр. намісник Андрій Пронський забороняв будувати городці в пониззі Дніпра та на Орелі[135].

 

Козаки розглядали своє господарство як промисел за межами держави, поза її володіннями, тим більше, що захищати його доводилося власними силами. У зв’язку з великим терміном фактичного користування і володіння уходом право розпоряджатися ним зміцнювалось. Після заснування реєстрового козацтва і визначення його привілеїв і земель уходи на Низу було беззаперечно закріплено за козацькими громадами.

 

Господарська колонізація Південної України зумовила гостру необхідність в якихось базових, придатних не лише для промислів, але й до оборони, осередках для ватаг промисловиків. Ними і стають так звані коші, де взимку перебувала частина ватаги, або артіль промисловців. На їх основі формувались курені, а їх федерація пізніше об’єдналася в Січі. Ці «коші», або «стани» одночасно існували десятками і були осередками окремих промислових ватаг[136]. Найзручнішими місцями для їх виникнення на цьому етапі були острови, перш за все, по Дніпру.

 

У 1580-х рр. шляхтич Самійло Зборовський, сповіщаючи про свою подорож на Томаківську Січ, зазначав, що при Самарі зустрів «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність… а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Ці «річкові», або «водяні» козаки «мали старшого» і «те місце, куди козаки ховаються», і де проводять свої загальні збори[137]. Пізніше Боплан вказує на наявність на Кінському острові лише значної ватаги рибалок, які ловлять рибу в річці Самарі й не подає жодних свідчень про укріплення на цьому острові[138]. Д. Яворницький, локалізуючи Кінський острів, зазначає, що у XVIII ст. він вже носив назву Самарський, або Усть-Самарський, а на початок ХХ ст. відомий під назвою Старуха[139].

 

Паралельно із господарською, народною колонізацію Низу, на цих теренах намагалась закріпитись і держава. В цих намаганнях уряди ВКЛ і Речі Посполитої були не дуже послідовні, і ситуативно поєднували народну, державну, і магнатську колонізацію. Ця непослідовність уряду ставала причиною постійних конфліктів різного рівня, які швидко переросли у тотальний. Запорозьке козацтво, після свого утвердження як адміністративно-територіальна структура у складі Української козацької держави, безумовно, віддавало перевагу народній колонізації. Російська держава опісля своєї появи на Низу так само безумовно дотримувалася принципів державної колонізації, що і зумовило війну 1709 р. і тимчасовий відступ Росії з цих теренів.

 

Існує певна історіографічна традиція, згідно з якою повторна поява невеликих укріплень на Низу відноситься до 1510 рр. В «Історії Русів» зазначається, що перед 1516 р. «Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожилих, або так званих гультяїв, влаштовано п’ять полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених Гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільшого вдовольнялися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався не збільш як на п’ятсот чоловік»[140]. П. І. Симоновський у своєму «Кратком описании о козацком малороссийском народе…» зазначає, що «Король польский Сигизмунд первый… зделал между ними перемену, взял оттуда некоторую часть того вольного народа и поселил их в вершине Днепровых порогов, определив на то добрую и довольную землю для того, чтобы от турецких и Татарских нападений границы ими были защищаемы; притом и дал им особливые на вольности их привилегии… Для лучшей от неприятельских нападений безопасности, а паче для сохранения оружия их и воинских припасов, необходимо должно быть таковой крепости, с которой бы оное новопоселённое войско с лучшим сопротивлением неприятелям стать могло…»[141]. Коментуючи це повідомлення, В. О. Голобуцький зазначив, що Симоновський збивається з хронологічного викладу подій і його свідчення не може бути сприйняте, як достовірне[142].

 

Разом з тим інформацію про аналогічний проект подає і М. С. Грушевський. Серед пропозицій для сейму Сигізмунд Старий у грудні 1524 р. зазначає, що коли є необхідність тримати на наступний рік козаків на Дніпрових перевозах, то необхідно надіслати їм сукон і грошей. М. С. Грушевський додає, що ніяких детальних відомостей про реалізацію саме цього проекту немає, але гадає, що більш ранні проекти були прийняті радою ВКЛ[143]. На цей же рік кількість найманців із місцевих жителів у південних замках ВКЛ оцінювалась у 2000 осіб[144].

 

Реальність цього проекту, здається, підтверджується і знайденими на території Новобогородицької фортеці напівгрошем Сигізмунда І[145] та кількома товарними пломбами першої третини XVI ст. Одна з них навіть має дату – 1524 рік, викарбувану на бандеролі[146]. Хоча, з іншого боку, можливо, це слід не урядового проекту, а більш-менш постійного козацького табору на уходах, мешканці якого окрім промислів здобували також і «козацький хліб» з купецьких валок.

 

Незалежно від того, було реалізовано урядовий проект чи ні, але у 1510–1520-х рр. система прикордонної сторожі зі слабкоукріпленими або взагалі не укріпленими форпостами і спостережними пунктами в стратегічно важливих точках степового кордону вже існує. Сліди саме такого форпосту і було виявлено археологами Дніпропетровського національного університету в селищі ім. Шевченка м. Дніпропетровська. Ототожнення цього форпосту із містечком Самарь, на нашу думку, неможливе. По-перше, форпост розташовано на досить значній відстані від головного для підданих ВКЛ шляху цієї доби – ріки Дніпра, а контроль за Самарою та степовими шляхами Лівобережжя в цей час мав, перш за все, військовий характер. А, по-друге, за тогочасною політичною, військовою та економічною ситуацією у районі Дикого Поля існування значного торгівельного містечка взагалі неможливе.

 

Ідея побудови замку на Нижньому Дніпрі вперше була висунута ще 1533 р. черкаським старостою Євстафієм Дашкевичем. Він запропонував спорудити його на одному з дніпровських островів і визначав необхідну залогу у 2000 чоловік[147]. Ідея не була реалізована, але до неї раз за разом поверталися видатні діячі литовської та польської держав. У подальших пропозиціях мова вже заходила навіть про спорудження системи укріплень.

 

Перша спроба створити значний укріплений пункт на Низу належить князеві Дмитру Вишневецькому, який близько 1555 р. збудував замок на острові Мала Хортиця неподалік старовинної Кічкаської переправи[148]. Але, через брак урядової підтримки і татарську облогу, вже восени 1557 р. він залишає Малу Хортицю. В пошуках реальної підтримки своїм починанням він переходить на службу до московського царя Івана Грозного[149]. У 1558 році Дмитро Вишневецький створює укріплення вище порогів, за одними свідченнями, на Монастирському острові[150], а за іншими – в урочищі Монастирище[151]. А вже у 1559 р. з його подання московський цар Іван Грозний мав намір спорудити укріплення на польській стороні Дніпра між Хортицею та Черкасами[152]. Невідомо, чи було реалізовано цей проект в повній мірі, але укріплення в урочищі Монастирище згадується у зв’язку з перебуванням у ньому князя Дмитра Вишневецького ще й у 1561 р[153]. Монастирський острів сьогодні локалізується згідно з описом Боплана, як острів, що належить до території парку ім. Т. Г. Шевченка у м. Дніпропетровську[154]. Але той же Боплан у своєму описі відзначає, що острів не надто підходить для спорудження укріплення[155]. Хоча досить традиційним є визначення замку Вишневецького як першої Січі, а укріплення на Монастирському острові як спроби спорудити ще одну Січ[156], але все ж це був магнатський проект, який здійснювався за певної підтримки уряду. Замок створювався не лише як форпост проти татар, але і для контролю за уходами та діями уходників[157].

 

У 1570 р., після приєднання Київського воєводства до корони, у ньому було проведено ревізію. За матеріалами ревізії королю Сигізмунду Августу було подано перелік запустілих городищ, які можна було б відновити для посилення оборони краю. На жаль, цей перелік втрачено і сказати, чи розглядалося у ньому питання про городища на Низу, неможливо[158].

 

Поки уряд розробляв проекти відновлення та будівництва замків на Низу активно закріплювалось козацтво. Промислові стани поступово, але неухильно перетворювались у військові форпости і ставали осередками влади над певною територією. За записами Бельського від 1574 р., козаки живуть на Низу лише влітку, «на зиму-же насходяться в ближайшие города, как Киев, Черкасы и другие, спрятавши предварительно на каком нибудь днепровском острове, в секретном месте свои лодки и оставивши там несколько сот человек «на курене», как они говорят на страже. Есть у них также и свои пушки, которые они частию захватили в турецких укреплениях, частию отняли у татар». Серед значних осередків козацтва він називає острови Кохання, Хортицю і Томаківку. Цікавою є згадка про острів Кохання, який вказується поміж порогів на відстані в 40 миль від Києва і має довжину у кілька миль. «Если татары замечают, что на этом острове сторожат козаки, то не с таким удобством переправляются на нашу сторону, потому что с этого острова можно препятствовать переправе татарского войска через кременчуцкий и кучманский броды»[159]. За пізнішими описами острів такого розміру і розташування є лише один – Кінський. Зважаючи на те, що у козаків вже є укріпленні форпости, Бельський пропонує план створення замків по Дніпру, його притоках та островах[160].

 

У 1568 р. в гирлі Самари (можливо саме на Кінському острові) закріпився отаман Андрій Лях із ватагою, який перейняв кількох московських і татарських посланців, а також нападав на турецьких купців[161].

 

Чітке визначення кордонів, земель та привілеїв низового козацтва вперше подається лише у знаменитій грамоті короля Стефана Баторія від 16 вересня 1578 р. Існує декілька варіантів цієї грамоти, які мають певні відмінності між собою. Знімаючи протиріччя в текстах ще у 1880-х рр. Д. І. Яворницький звів разом варіанти Мишецького, Рігельмана і Скальковського. «Надаёт его королевская мосць казакам низовим запорожским векуисте город Терехтемиров с монастырём и перевозом, опруч складоваго старинного их запорожского города Чигирина и до порогов и от того города Терехтемирова на ныз по-над Днепром рекою, до самаго Чигирина и запорожских степов к землям чигринским подойшлых, все со всеми на тех землях насаженными местечками, селами и футорами, рыбными по тому берегу в Днепре ловлями и иными угоди, а вширь от Днепра на степь, як тых местечек, сёл и футоров земли здавна находили и теперь так ся тое в их заведании мает заховати. Городок старинный же запорожский Самарь с перевозом и землями в гору Днепра по речку Орель, а вныз до самих степов ногайських и крымских на десять миль; а через Днепр и лиманы Днепровый и Буговый, як из веков бувало, по очаковские улусы и в гору реки Богу по речку Синюху. От самарских-же земель чрез степь до самой реки Дону, где ещё за гетмана козацкого Прецлава Лацкорунского козаки запорожские свои земовники мевали…[162]» Сумніви стосовно автентичності цього документу, які з’явилися ще у XVIII ст., повністю спростувати неможливо. Не аналізуючи полеміку з цього приводу можна лише зазначити, що на сьогодні немає сумнівів хоча б у тому, що основу цього документу дійсно складає привілей Стефана Баторія. Детальніше розглядаючи наявний документ, слід зазначити:

– Дніпро у ньому визначається як осердя колонізаційного процесу і саме вздовж нього розташовані всі три міста, які надаються козакам;

– кордони запорозьких земель на Низу в значній мірі співпадають з межами володінь ВКЛ на цих теренах;

– осердям козацтва на Низу визначається містечко Самарь і самарські землі.

На загальному тлі доби ці визначення Баторієвої грамоти, дозволяють дійти наступних висновків, щодо містечка Самарь:

– містечко Самарь дійсно існувало і розташовувалось, найімовірніше, безпосередньо по Дніпру, при впадінні у нього річки Самари;

– за правління Стефана Баторія містечка Самарь швидше за все вже не існувало, і у грамоті воно згадується лише для означення юридичної приналежності земель (місто і округа), яка визначалась більш давніми документами;

– найімовірнішим є ототожнення містечка Самарь із залишками міста ХІІ–ХІІІ ст., яке було відновлене за часів Золотої Орди, розташовувалось при Ігреньській затоці у межах сучасного м. Дніпропетровська і як населений пункт припинило своє існування у XV ст.

 

Ці висновки на сьогодні підтверджуються і археологічними даними. На території Новобогородицької фортеці, яку зараз ототожнюють із Самаррю знайдено лише шість дрібних мідних монет, кілька уламків бронзових дзеркал та залізних котлів, які відносяться до часів Золотої Орди[163]. Тоді ж як у районі Ігреньської затоки кількість монет часів Золотої Орди складає понад дві сотні (в тому числі й срібні)[164], тут же знайшли і мідні заготовки під карбування монет[165]. Під час розкопок тут виявлено залишки ремісничих майстерень і навіть фрагменти плінфи[166]. Тобто, загальна картина більш ніж очевидна. Місто Самарь знаходилося безпосередньо в гирлі р. Самари, а на місці Новобогородицької фортеці існувало або невелике поселення, або взагалі це місце використовувалося лише для тимчасових зупинок кочівників. Звичайно, під час подальших археологічних досліджень двох названих теренів будуть виявлені нові знахідки цієї доби, але, на нашу думку, співвідношення кількості та складу знахідок не зазнає суттєвих змін.

 

Завершуючи розгляд питання про розташування міста Самарь, слід додати, що перший дослідник універсалу Баторія академік Міллер вважав, що за часів цього короля міста Самарь ще не існувало, а запорожці отримали його вже за гетьмана Богдана Хмельницького[167]. Але ніяких згадок про таке місто часів Хмельницького віднайти взагалі не вдалося.

Незалежно від автентичності універсалу саме з часів Стефана Баторія Низ юридично стає власністю запорозьких козаків. У хроніці біскупа Павла П’ясецького при описі збільшення реєстру за Стефана Баторія принагідно наведено і відомості про існування «залог» реєстровців за дніпровими порогами[168].

 

М. Слабченко, зазначаючи, що ми не маємо ніяких достовірних відомостей про поселення на землях Вольностей у XVI сторіччі, водночас вказує на те, що колонізаційний потік був досить значний. Так, лише після повстання Косинського 1592–1593 рр. на Низ пішли близько 2000 повстанців зі своїми родинами, тобто близько 10 тисяч осіб обох статей[169].

 

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. існують відомості про козацькі укріплення на Томаківці, Чортомлику, Таволжаному, Базавлуку, використанні залишків замку Вишневецького[170]. Існують також згадки про наявність значних сторожових постів по Дніпру (швидше за все тимчасових). У середині серпня 1615 р. два, взятих у полон під Ян-Керменем черкашина, таємно провели татарські війська до двох черкаських сторож, при розгромі яких було полонено та забито приблизно п’ятсот чоловік[171]. До 1616 р. відноситься повідомлення про те, що «запорожския черкасы ставят у моря на усть Миюса реки городки…»[172]. У 1619 р. козаки знов стоять по Дніпрових перевозах[173], а, можливо, і по Самарі. В будь-якому разі татари, повертаючись після розгрому польських військ під Кам’янцем Подільським, переправились на лівий берег Дніпра «под литовським городом под Павличем» (Переволочній) і на шляху до Криму зустрілись «з запорожскими со многими черкасы, и тех Запорожських Черкас всех побили наголову»[174].

 

Досвід козаків у саперній справі не підлягав сумніву сучасників. За досить короткий термін вони здатні були якісно побудувати потужні укріплення з земляними валами, дерев’яними баштами та стінами (заборолами, або частоколом)[175]. Тож наявність на Низу, як нижче, так і вище порогів досить значної кількості укріплених місць не підлягає особливому сумніву. Існують навіть думки про заснування саме козаками Кодацької фортеці[176]. А Феодосій (Макаревський) навіть додатково зазначає, що «татары горячо отстаивали эти места, сильно дрались за них, но ничего не сделали: казаки крепко уселись на них и утвердились…». Мова йде саме про укріплення населених пунктів. На жаль, Феодосій (Макаревський) не наводить джерел, але підкреслює існування наприкінці ХVІ ст. укріплень у наступних поселеннях: Самара, Монастирище, городище Кодак, урочище Звонецьке и Хортиця[177].

 

У 1635 р. у пониззі Дніпра на правому березі навпроти Кодацького порогу польським урядом збудовано Кодацьку фортецю. Більшість дослідників та науковців пов’язують виникнення поселення Кодак (Старий Кодак) з її заснуванням.

 

Ймовірно, проект укріпленої лінії почав реалізовуватися польським урядом після зведення фортеці Кодак, оскільки є відомості про існування польських земляних фортець[178] на території Вольностей. Одночасно з Кодаком будується фортеця на Микитиному Розі, в якій ставиться залога з реєстрових козаків[179]. Будувались і менші фортеці. Одна з них була збудована у 1645 році біля дніпровської переправи й називалась Новий Кодак[180]. Друга (у 1647 р. вже існувала) розташовувалась нижче гирла Орелі (її будівництво здійснювалося з ініціативи шляхтича К. Арцишевського[181]), так званий «маєток невідомого дозорця», зведений у гирлі річки Самоткані[182]. А Михайло Литвин у ХVІ ст. згадує про замок Міссурім (Мишурин Ріг)[183]. Деякі з вказаних фортець, ймовірно, знаходилися на місці старовинних замчищ литовської доби (наприклад, у Мишуриному Розі замок існував ще за литовських часів). Відомості про спорудження укріплень при річці Самарі, окрім табору князя Вишневецького 1647 р., відсутні.

 

На виданих у 1650 р. картах Г.-Л. де Боплана, як свідчать дослідження, багатьох існуючих на той час поселень не показано. За висновками одних дослідників, це може свідчити про використання ним принципу фіксації лише тих фортець, які більш-менш відповідали тогочасним фортифікаційним вимогам і могли слугувати опорними пунктами[184]. Існує також думка, що поселення з вороже налаштованими козаками були свідомо не показані[185]. На нашу думку, такі пояснення не вирішують проблеми. При наявності значних укріплених поселень з ворожим населенням їх розташування є дуже важливою стратегічною інформацією, яку не можна ігнорувати. Можна зазначити, що в «Описі» Боплан найбільшу увагу приділив важливим стратегічним об’єктам Дикого Поля – татарським шляхам та річці Дніпру. Тож деякі речі могли просто не привернути до себе його уваги, хоча вже згадувані позначки бродів по Самарі свідчать про те, що він, до певної міри, знав ситуацію в цьому районі. Боплан також досить ретельно фіксує місця концентрації козаків, як на промислах, так і для рад. Але в жодному з цих місць не вказує наявності укріплень.

 

Дослідниками зафіксовано численні «городки» пізніших часів, про які немає жодних писемних згадок. А. Кащенко лише у Великому Лузі нараховував їх більше десятка[186]. В порожистій частині Дніпра Д. Яворницький вказує на існування їхніх залишків на кожному острові[187]. Згадуються такі залишки і дослідниками інших теренів Запорожжя, але ріка Самара в цьому відношенні чомусь не привернула до себе серйозної уваги. На жаль, ці «городки» так і залишились недослідженими і недатованими. Через спорудження Дніпровських водосховищ ці пам’ятки втрачено назавжди.

 

На активність козацтва на Самарі вказують лише досить численні знахідки на території Богородицької фортеці монет значних номіналів, які відносяться до першої половини XVII ст. Більш того, тут виявлено навіть фальшиві монети і знаряддя для їх виготовлення[188]. Це достатньо переконливо свідчить про наявність тут козацького «городка».

 

Питання, коли ж виникли паланки у складі Запорозької Січі, прагнули з’ясувати у своїх працях А. Скальковський, Д. Багалій, Д. Яворницький та М. Слабченко. Зокрема А. Скальковський, звертаючись до цього питання, пише: «…в 1756 році й вірогідно на 100 років раніше – бо Запорожжя до самого 1766 року ніяких змін не зазнавало – край Запорозький розділявся тоді на п’ять відомств, або паланок, начальники яких, полковники, за доброчинством війська поза Січчю і вкупі за кордоном стежили»[189]. Д. Багалій вважав можливим, що паланкова організація і перші більш-менш стабільні поселення виникли для контролю над «уходами»[190]. Д. Яворницький припускав, що, можливо, паланки Січі виникли після повернення січового товариства під протекторат Росії у 1734 році[191].

 

М. Слабченко пише: «Можна припускати, що паланки існували і XVII ст. Не дарма ж у 1688 р. самі запорожці писали Мазепі про «військо, що перебуває на лугах, на полях, на паланках і в усіх урочищах дніпрових і степових»[192]. Розглядаючи загальні причини виникнення паланок, М. Слабченко зазначав, що «коли отаманія нікого не пускала панувати в Вольностях, хотіла на свою тільки користь визискувати природні водні і земні багатства, їй неодмінно треба було підсилити себе, збільшивши резерви живої й мертвої військової сили та віялом розкинувши ту силу навкруги по різних фобургах»[193]. Він вважав, що паланки утворились не одразу, а поволі залежно від різних умов внутрішнього та зовнішнього життя. Вони охоплювали долини Протовчі, Самари, Південного Бугу, Кальміусу, Дніпра. Оскільки ці долини власне і формували межі Запорожжя, то паланки й приписувались до кордону[194]. Хоча під терміном «отаманія» Слабченко має на увазі власне Січ як військову структуру, але в ширшій історичній перспективі та з урахуванням «козацького хліба», як одного з видів промислів регіону, його зауваження є слушним для всього періоду утвердження козацтва у Дикому Полі.

 

І. Стороженко, реконструюючи процеси виникнення паланок, досить категорично стверджує, що «…Самарська паланка була утворена в 1652 р. у складі Чортомлицької Запорозької Січі з управлінським центром Самарчук, від якого веде всій початок сучасне місто Новомосковськ. Можливо поселення тут виникло значно раніше, оскільки р. Самара славилася багатими рибними промислами… При цьому підкреслимо, що паланки Чортомлицької Запорозької Січі були не її адміністративно-територіальними одиницями, а лише форпостами»[195]. Ця теза досить ймовірна, але абсолютно бездоказова. На сьогодні усталеною є версія про розміщення первісної паланки в районі пізнішої Богородицької фортеці[196]. Але, на нашу думку, засобами археології через незначні обсяги проведених досліджень на сьогодні лише засвідчено концентрацію козаків на певних територіях. Висновки стосовно розташування паланки цієї доби робити ще рано.

 

У 1651–1654 рр. район ріки Самари, судячи з усього, слугував своєрідною «резервною» територією козацької держави. Так, у 1651 р. (після Білоцерківського договору з Польщею) сюди було переведено частину козацьких військ, до яких долучилися союзні татари. А у 1654 р. Богдан Хмельницький переправив сюди навіть частину свого майна та худоби[197]. Але вже в цьому році ситуація на Самарі різко змінилася через розрив Хмельницького з татарами. Якщо вірити «Історії Русів», у жовтні 1655 р. татари розбили козацький корпус, що стояв табором над рікою Самарою. Причому бій відбувався неподалік від Дніпра, тому що частина козаків під орудою полковника Худорбая спромоглася прорватись у «луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі», а вночі переправилися на правий берег[198].

 

У 1658 р. в районі Самари збирав своїх прихильників полтавський полковник Мартин Пушкар, який підняв повстання проти гетьмана Івана Виговського[199]. А наступного року біля Вільного Броду його прихильниками було розбито татарський загін, що йшов на допомогу Виговському[200].

 

У 1687 р., під час І-го Кримського походу князя В. В. Голіцина, по Дніпру в гирлі Самари створюється вже згадуване укріплення на Кодацькому острові. Після завершення походу починається створення мережі укріплених пунктів по річці Самарі. Вони мають слугувати як з метою накопичення військових припасів для планованого нового походу, так і для контролю за важливими переправами. Створення цих фортець передбачалося Коломацькими статтями, підписаними новим гетьманом Іваном Мазепою. Ними ж визначалась і необхідність заселити фортеці «малороссийскими жителями» і те, що запорожці ані до фортець, ані до їх жителів «касаться» не повинні[201]. Реакція запорозьких козаків була швидкою і однозначною. Вже 24 квітня 1688 р., дізнавшись від Філона Лихопоя, який саме перебував у Москві, про наміри уряду, вони пишуть листа гетьманові Івану Мазепі, дублюючи його попередженням дворянину Москалю на Кодацький острів і скаргою Софії Олексіївні. Не розглядаючи політичних аспектів цих листів, звернемо увагу лише на особливості козацького освоєння Самари, які в них згадуються.

 

По-перше, листа написано від імені кошового отамана Григорія Сагайдачного і всього «війська запорожського низового, верхового, дніпрового, кошевого, бувшого на луках, на полях, на паланках і на урочищах дніпрових і польових з усім поспольством старшим і меншим». По-друге, з листа випливає, що Кіш дізнався про огляд дворянином Семеном Григоровичем Москалем місць по Самарі безпосередньо з Самари, хоча наміри його зрозуміли лише після повідомлення з Москви. По-трете, місця по Самарі визначаються у листі як «лісова пуща і пасіка векуістая дедизна військова» у якій одвіку ніхто не ставив міст[202]. Тобто, ці листи засвідчують наявність паланок, саме як укріплених пунктів (не конкретизуючи їх розміщення), існування по Самарі певної кількості сталого населення, яке знаходилось там і взимку, велике господарське значення Самари і відсутність по ній значних поселень.

 

Але ні в цьому листі, ні в подальшому листуванні з приводу побудови фортець запорожці жодного разу не скаржаться на те, що Богородицька (Новобогородицька) фортеця споруджена на місці їхньої паланки на Самарі. Більш того, колекція монет XVII ст., які виявлені на сьогодні в районі фортеці, фіксує досить цікаве явище. Приблизно з середини сторіччя і до кінця 1680-х рр. в колекції помітний значний «провал». Різко зменшується як кількість монет, так і їх номінали[203]. Пояснення цього феномену швидше за все слід шукати в певному запустінні земель Вольностей після 1648 р., коли значна частина козацтва відійшла разом із Богданом Хмельницьким, і неможливості повноцінно відновити господарську діяльність в умовах громадянської війни в Україні. Як варіант, можна визнати причиною занепаду цього «городка» перенесення осередку влади в інше місце. Уряд не проігнорував заперечень запорожців, але спромігся наполягти на своєму, вказуючи на тимчасовість планованих фортець і необхідність їхнього спорудження для ведення військових дій[204]. На сьогодні локалізовано місцезнаходження і досить добре вивчено історію двох з цих укріплень – міста Новобогородицька (Богородицька, Старої Самари), спорудженого у 1688 р. та Новосергієвської фортеці (містечко Вільне), спорудженої у 1689 р. в урочищі Сорок Байраків вище по Самарі від Вільного Броду[205]. У складі лінії існувала щонайменше ще одна фортеця – Кочережкинська. Згадка про неї є у «Чернігівському літописі» під 1711 р., коли на бік кримського хана перейшла залога Вільного і він поставив там и в «Кочережках городку» свій гарнізон. Обидва городки було зруйновано московськими військами, а їх жителів «з жонами и детьми и маетками» виселено[206]. Існував і проект спорудження фортеці біля впадіння в Самару річки Бик[207]. При спорудженні містечок для них виділялася і округа. Для Новосергіївської фортеці визначалося «от города к реке Самаре, против города по обеим сторонам реки лес большой и учинён заповедник вниз реки по Великий курган, что ниже Вольного брода, а вверх по Великой Боярак и по лесок, который вышел из болшого леса в тот Великий Боярак»[208]. А за свідоцтвами старосамарських жителів середини XVIII ст., в їх володіння було надано: «по обоим сторонам реки Самаре, взяв от устя ея вверх, по оной реки к бувшим населеніям малороским, яко то к Старой Самаре и Велному, принадлежало всяких угодий, кроме обширности степу к тому прилежащого, более пятидесяти верст…»[209].

 

З історії розвитку цих фортець вже давно зроблено висновок, що, незважаючи на гарантії уряду, які були надані запорожцям, вони споруджувались як постійні укріплення на новому рубежі південного кордону держави. Річка Самара при цьому розглядалася як новий терен, який підлягає колонізації. Разом з тим ще у 1688 р. ратним людям та поселенцям Новобогородицька було наказано не чинити ніяких кривд кодачанам і севрюкам, які живуть тепер і далі заради промислів будуть жити у верхів’ях і на низу Самари, охороняти їх пасіки і не заважати промислам[210].

 

Про те, як виконувався цей наказ свідчать численні запорозькі скарги 1690 – початку 1700-х рр. на спустошення вольностей по Самарі не лише фортечними гарнізонами, але й вихідцями з Гетьманщини. Гетьману Мазепі вони дорікають тим, що він дозволяє полковникам та селітроварам розоряти Самару та давати на запорозькі угіддя гетьманські універсали[211]. Але гетьман вважав себе у своєму праві, яке найретельніше обґрунтував у проекті зміцнення запорожців у вірності царю. «О Самаре гетман доносит, что запорожцы, напрасно о том вспоминая, непристойно присвояют ее, потому что на то не имеют никакого права. …Привилейной же государевой грамоты они вовсе не имеют… А что до того, будто бы они выпросили себе привилейную грамоту у польского короля, то король дал им то, чего сам не имел. Та речка Самара взята гетманом Хмельницким, находилась в гетманском распоряжении и всякая добыча – десятая лисица, рыбная ловля, степная добыча – шла на гетманов. Запорожцы же, взявши её с пасекой при Брюховецком, и то только по урочище Бык, присвояют себе теперь всю степь и владеют ею…»[212].

Цікавим є і повідомлення запорожців від 1701 р. про те, що первісно селітроварники зобов’язалися сплачувати запорожцям по 100 золотих з котла, але згодом відмовились від своїх зобов’язань. Гетьман став на бік видобувачів селітри і в листі до Петра І вказав, що якби запорожці лише брали 100 золотих, але ж вони «притесняют ещё селитренников всячески: и деньги, и напитки и харчи берут с селитренных майданов безпрестанно»[213].

 

У жовтні 1701 р. запорожці здійснили контрзаходи, зруйнувавши селітроварні та заборонивши розмежування земель по Самарі[214]. Боротьба козаків з селітроварінням продовжувалась і в наступні роки. У 1703 р. збунтоване козацтво зруйнувало нові заводи по Самарі, в тому числі і завод Мазепи[215]. У 1704 р., незважаючи на спротив кошового, із Січі вийшло близько 3000 осіб з гарматами та клейнодами, які поруйнували селітровані при Самарі та Орелі і повідганяли череди мешканців російських міст[216]. В подальшому такі зіткнення кілька разів повторювались.

 

У травні 1709 р., опісля повстання кошового К. Гордієнка, цар Петро І видав розпорядження гетьманові І. Скоропадському приписати запорозькі землі від Орелі до Самари до Миргородського полку[217].

 

14 червня 1713 р. опісля довгих переговорів було підписано мирний договір між Туреччиною та Росією терміном на 25 років. Турки наполягали на проведенні кордону між річками Ореллю та Самарою і поселенні з турецького боку запорожців. Російська делегація погодилася на проведення кордону за турецькою пропозицією, але навідріз відмовилась дати згоду на поселення вздовж кордону козаків. Врешті-решт турецькі делегати прийняли позицію противної сторони і в договір про мир було внесено пункт, згідно  якого землі по кордону мали залишатися безлюдними[218].

 

Запорожці навіть не намагалися дотримуватись умов мирного договору. Протягом 1710–1730-х рр. вони досить міцно сиділи і на Самарі, і на Протовчі, й на Дніпрі. На кінець 1720-х рр. вважалося, що по степах у куренях «може тих, запорожцов, считаться многия тысячи людей, толко о подлинном оных числе знать невозможно»[219]. За повідомленням козака Семена Безпалого, яке він дав 16 вересня 1733 р. у м. Києві графу Б. П. Шереметьєву, запорозькі війська концентрувались у чотирьох місцях: Січі, на Самарі, на Сомові та в Гарді[220].

 

Ці свідоцтва підтверджуються й археологічними знахідками. В районі Новобогородицької фортеці кількість знайдених російських, кримських та турецьких монет 1710–1720-х рр. не дуже відрізняється від кількості монет періоду існування фортеці[221].

 

Розглянувши ситуацію XVI – початку XVIII ст. у районі нижньої течії р. Самари, не можна не дійти твердого висновку про досить інтенсивні колонізаційні процеси, які тут відбувались. Визначаючи параметри цих процесів, зазначимо, що головною їх ареною була р. Дніпро. Долина р. Самари в них виступає як регіон, контроль за яким є важливим з господарської та військової точок зору, але не першочерговим завданням. Ситуація різко змінюється наприкінці XVII ст., коли сюди просувається Російська держава. Виходячи з вироблених принципів колонізації Півдня, російський уряд визначає р. Самару як новий оборонний кордон і в досить короткий термін споруджує на ній, як мінімум, три фортеці для контролю над місцями зручних переправ. Спорудження цих фортець і активна військова, адміністративна та господарська діяльність у регіоні російського й українського урядів зумовлює їх гострий конфлікт із Військом Запорозьким, яке вважає себе законним власником цих земель. Конфлікт, у свою чергу, призводить до пожвавлення запорозької колонізації в намаганні закріпитись у важливому районі.

 

Розділ 4

Самарський монастир і самарська паланка

Перші свідоцтва про існування сталого поселення в районі сучасного м. Новомосковська з’являються у зв’язку з заснуванням Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Феодосій (Макаревський) без посилань на джерела вказує, що вже наприкінці XIV – початку XV сторіччя біля Самари у дубовому лісі існувала церква із дзвіницею та шпиталем, а на Монастирщині стояла кам’яна каплиця[222]. На сьогодні в історіографії усталилася інша дата – 1576 р. Автором її слід вважати Д. І. Яворницького, за інформацією якого саме близько 1576 р. на острові між річкою Самарою та її рукавом Самарчуком з’явилися двоє ченців, які згодом опинились у владі розбійників. Запорожці, що звільнили їх, не лише дозволили ченцям спорудити церкву, але поставили при ній укріплення, яке згодом і перетворилося на монастир[223]. Ця дата механічно прив’язана до початку правління короля Стефана Баторія, за якого проводилися перші значні козацькі реформи. Однак у його привілеях згадано лише Трахтемирівський монастир, який одночасно мав бути козацьким шпиталем[224].

 

На нашу думку, виникнення монастиря на р. Самарі можна пов’язувати також з розміщенням тут уходів двох великих монастирів: Києво-Печерського та Трахтемирівського. Цілком можливо, що бажання контролювати уход з боку монастирської влади реалізовувалось надсиланням до його осередку ченців і поступовою трансформацією у монастир. Існуюча легенда про розбійників, пустельників і запорожців, у цьому випадку, можливо, є відображенням боротьби за уходи в середовищі самого козацтва, або боротьби між козаками та прийшлими ватагами.

 

Наступною датою в історії монастиря є 1602 р., коли до обителі надіслано ченця Паїсія з Київської Межигірської Спасо-Преображенської обителі. Вважається, що на цей час монастир мав укріплення і в нім окрім дерев’яної церкви в ім’я Святого Миколая вже існували і житлові будівлі та шпиталь[225]. За свідченням Феодосія (Макаревського), у 1654 р. обитель спалено татарами[226]. За Д. І. Яворницьким, монастир після цього руйнували ще декілька разів аж до 1670 р.[227] Але Феодосій (Макаревський) відносить відновлення монастиря до 1672 р.[228]

 

У 1687 р., під час І-го Кримського походу, монастир відвідав російський головнокомандувач князь В. В. Голіцин, який навіть зробив невелику пожертву в 15 карбованців[229]. Але у 1689 р., під час повернення з ІІ-го Кримського походу, війська князя В. В. Голіцина обложили монастир. Це сталося через заворушення проти росіян, яке піднялося серед ченців під час виправи. Придушуючи бунт, князь Голіцин обложив і захопив монастир. Багатьох ченців було закатовано, інші розбіглися[230]. Значно постраждав і сам монастирський комплекс, який довелося відновлювати на рахунок Війська.

 

Збереглася цікава скарга запорожців до Петра І, датована 1699 р., на воєводу Новобогородицького П. І. Потьомкіна, який «вступается в ненадлежащие ему дела и чинит войску противные затеи». Запорожці у 1690 р. за якісь негаразди відсторонили «будівничого» Самарського монастиря ігумена Алімпія і просили ігумена Межигірського монастиря, щоб він приєднав Самарську обитель до Межигірської як приписну та надіслав на посаду ігумена вправну людину, яка б могла відбудувати монастир. На це прохання було надіслано ієромонаха Микиту Подвалинського. Але старця Потьомкін до монастиря не впустив і ніякого місця йому не дав. Це тим більше образило запорожців, оскільки монастир відновлювався військовим коштом і Військо як ктитор (на відміну від воєводи), мало повне право на втручання[231].

 

Разом із тим на «Карті південно-західних земель», створеній у 1696 р. Яковом Брюсом та Георгом фон Менгденом, що є винятковою за якістю серед робіт кінця XVII – початку XVIII ст., монастир на р. Самарі не позначений[232].

 

Розглядаючи цю ситуацію, слід зазначити, що втручання воєводи зовсім не свідчить про розташування монастиря в безпосередній близькості до фортеці. Старець Микита, швидше за все, рухався від Києва «звичним» шляхом по Дніпру, або вздовж нього і просто не міг обминути Новобогородицької фортеці, в якій його затримали й не пропустили до монастиря.

 

В подальшому відомо, що в 1709 р. після своєї поразки запорозькі козаки, відступаючи (оскільки братія відмовилася йти з Військом в еміграцію), частину монастирського майна спалили, частину забрали з собою, а саму обитель доручили в управління архімандритові Азовсько-Предтечинського монастиря Йосифу. Після Прутського миру 1711 р. монастир пограбували і спалили татари, і в такому стані він перебував до 1720-х рр., коли чернець Межигірського монастиря Іоаникій за допомогою місцевих мешканців почав його відновлювати. У 1732 р. в обителі освячено невелику Троїцьку церкву[233]. Саме цю дату визнав за найдавнішу, згідно документів і свідоцтв, що зберігалися у Самарському монастирі, перший дослідник його історії – Гавріїл Розанов[234]. Відновлений монастир, хоча й не мав значних укріплень, але у 1736 р. успішно витримав татарський напад[235].

 

Усього до 1734 р. відомі імена восьми ігуменів Самарського монастиря: Паїсія Волоха (1602), Іоасафа Кроковського (1689), Алімпія (1690), Созонта (1695–1697), Кессарія (кінець 1690-х рр.), Йосифа (1709–1711), Іоаникія (1726–1732), Терентія (1733)[236]. Братія обителі ніколи не була значною.

 

До останнього часу локалізація монастиря не підлягала жодним сумнівам. Він зберігся на великому острові навпроти м. Новомосковська і, враховуючи брак джерел стосовно монастирської історії до 1730-х рр., жоден з дослідників не ставив під сумнів місце його розташування. Але після того, як О. Харлан звернув увагу на той факт, що повна назва монастиря включала в себе означення «Сергіївський»[237], народилася досить цікава гіпотеза відносно місця його первинного існування. Спираючись на традиційну думку щодо розташування паланки на місці Новобогородицької фортеці і переселення запорожців з цього району після її спорудження, В. О. Векленко висловлює припущення, що монастир первісно розташовувався за 4 км. від Новобогородицька на Сергієвському острові ріки Самари. Додатковим підтвердженням цієї версії є місцеві перекази, які нібито передаються з покоління в покоління, про існування монастиря на цьому острові. Як можливі дати перенесення монастиря В. О. Векленко вказує 1688 та 1730-ті рр[238]. До цієї версії ми можемо додати лише те, що можливою датою перенесення монастиря можна було б визначити і 1654–1670 рр. І зауважити, що означення «Сергіївський» монастир міг отримати і від назви розташованої неподалік російської фортеці, як найближчого, для росіян, стратегічного орієнтиру. Перевірка цієї, безумовно цікавої, гіпотези може бути здійснена лише заходами археології, та й то без певного результату, бо більша частина Сергієвського острова затоплена водами Дніпровського водосховища.

 

У листі від 24 квітня 1688 р. до гетьмана Івана Мазепи кошовий Філон Лихопой, хоча і згадує про товариство на паланках, але жодної конкретної інформації про їх розміщення не дає[239]. В листі кошового гетьманові у вересні 1688 р. наприкінці звучить попередження – не чинити кривд товариству «в Кодацкой крепости, ни тем которые в Самаре»[240]. Цей рядок можна трактувати по різному, але, на нашу думку, тут досить однозначно ведеться мова про річку Самару, а не про населений пункт з такою назвою. В період подальших конфліктів між козаками, гарнізонами фортець, гетьманським та російським урядами у зв’язку з річкою Самарою згадуються лише урочища та угіддя (Шість Криниць, Сорок Байраків). Увагу привертає досить цікавий факт. Спорудивши фортеці у пониззі Самари і вище Вільного броду, російський уряд і воєводи на місцях, які визначали конкретні точки розміщення фортець, взагалі проігнорували існування Піщаного броду через ріку Самару і наявність поряд з ним більш ніж придатного для фортеці високого мису. Цілком можливо, що такий «недогляд» в оборонній системі пов’язано із тим, що у цьому районі вже знаходилось запорозьке укріплення, яке й контролювало Піщаний брід.

 

Разом з тим на вже згадуваній карті Брюса та Менгдена на р. Самарі вказані лише Новобогородицька (нижче р. Кільчені) та Сергіїївська (вище р. Кільчені) фортеці. А запорозьких укріплень тут не показано взагалі[241]. На нашу думку, це пов’язано з тим, що на карті вказуються лише значні укріпленні фортеці, які могли слугувати і слугували опорними пунктами військ під час війни з Туреччиною. Так, серед запорозьких поселень вказано лише Кодак (Старий Кодак) та Січ, які були значними фортецями. Інших населених чи опорних пунктів запорожців, навіть тих, існування, яких підтверджується наявними документами, на мапі не вказано.

 

Згадки про паланку як укріплений пункт відносяться лише до другої половини 1700-х рр. Так, у 1707 р. у чолобитній від Коша до царя Петра І козаки скаржилися на утиски від жителів Новобогородицької та Новосергіївської фортець. Останні з дозволу свого воєводи і сотника оружно і значним числом вдираються до запорозької паланки; пасіки руйнують, козаків та севрюків б’ють (одного севрюка взагалі втопили), козаків до звичних промислів не допускають. А «на остаток лета, паланку спаливши, севрюков разогнали, несносно пустошь внутрь самого угодья, яко сами хотят, чинят»[242].

 

Разом з тим у документах стосовно каральної експедиції полковника Яковлєва у 1709 р. жодні запорозькі укріплення по р. Самарі не згадуються. У 1711 р. при поході гетьмана Пилипа Орлика та Кримського хана на Україну окрім гарнізонів, залишених у взятих самарських містечках, було поставлено також 1000 запорожців і татар між Новобогородицьком і Вільним, але в урочищі, а не в укріпленні[243].

 

Але вже у 1714 р. згадується, що кошовий Малашевич надсилає «в Самарь» до Севрюка (можливо, полковника – В. С.) універсал про припинення грабунків на шляхах[244]. Самарський полковник Іван Петров вперше згадується лише у 1727 р., коли його прислано від Війська до гетьмана Данила Апостола з пропозицією про повернення запорожців під російську протекцію[245]. Він відомий як один із ініціаторів повернення, і в травні 1728 р. силами козаків з Надпорожжя навіть підняв повстання у Олешківській Січі, заарештував кошового Костя Гордієнка і підбурив частину козацтва до переселення і облаштування у старій Січі[246]. Причому звання самарського полковника було далеко не декоративним. Згідно листа Д. Апостола він з товариством дійсно сидів по самарських місцях[247].

 

На сьогодні усталилася думка, що Самарська паланка того часу знаходилась в урочищі Глоди в межах м. Новомосковська. Укріплення у районі Глодів на південно-східній околиці сучасного Новомосковська, безумовно, існували. За А. Джусовим, у 1950-х роках до них навіть водили шкільні екскурсії[248]. Але більш конкретних відомостей про дату спорудження, розміри та характер укріплень автор не подає. Більше того, локалізація на топографічній основі місця, де знаходились укріплення, на сьогодні не проводилась. Зрозуміло лише, що вони розташовувались на одному з островів у заплаві р. Самари, можливо, на одному із піщаних підвищень, і слугували для контролю над бродом, який, імовірно, був у цьому місці. В. Бінкевич та В. Камеко визначають ці укріплення як редут на правому березі р. Самари, локалізуючи фортецю Піщана Самара на лівобережжі[249].

 

На нашу думку, створення фортеці Піщана Самара можна віднести до 1736 р. і пов’язати з походом Мініха на Крим. Так, на мапі військових дій Маттеуса Зойтера, видана у 1738 р., на шляху просування армії, на правому березі р. Самари вказано значне за розмірами укріплення під назвою «Rendevous der Armee un der Samara», тобто укріплений табір армії на Самарі[250]. Найбільш вірогідним місцем знаходження цього укріплення, на нашу думку, є якраз підвищений мис р. Самари, на якому розташовано центральну частину сучасного міста. В подальшому це укріплення було використано запорозькими козаками як фортеця паланочного центру[251]. За укріпленням в Глодах в цих умовах залишається функція контролю над заплавою, але це, швидше польове укріплення (сторожовий редут), ніж значна стаціонарна фортеця. Відомості про подібні укріплення при фортецях існують ще з часів побудови фортеці Старий Кодак (вежа у степу), створювались вони і в Запорозькій Січі[252]. Значна кількість редутів, у тому числі й при населених пунктах, споруджена російською армією і під час війни 1736–1739 рр. Найбільш показовою в цьому відношенні є слобода Кам’янка–Лівобережна (в складі м. Дніпропетровська). Власне слобода розташовувалась на другій надзаплавній терасі р. Дніпра, але російський Новокодацький редут було споруджено безпосередньо при березі ріки на перевозі[253].

 

«Піщана рядута», розташована десь за р. Кільчень згадується у скарзі старосамарських жителів про утиски збоку запорожців у 1752 р., але жодних деталей, які б дозволили локалізувати місце її розташування, не наводиться[254].

 

Ситуація у картографії лишається незмінною: як фортеця Піщана Самара, так і Самарчук (Новоселиця) відсутні на картах Російської імперії першої половини XVIII ст. Навіть на докладній мапі України, у 1739–1740 рр. виконаній Маттеусом Зойтером, який спирався не лише на праці попередників, але і на інформацію, отриману для створення карти військових дій війни 1736–1739 рр., Піщана Самара не позначена. Цікавою особливістю карти є наявність на ній Сергієвської фортеці, яка на цей час вже не існувала і російським урядом не відновлювалась[255]. Фортеця Піщана Самара вперше зазначена лише на «Карті задніпрянських місць», створеній інженером-полковником Данилом де Бексетом (Дебоскетом) у 1745 р[256]. Вона вказана як укріплення трохи вище впадіння р. Кільчені в р. Самару, але без означень «фортеця», «редут», «ретраншемент». Розглядаючи цю карту в комплексі з достатньо численними документами цієї доби, можна твердити, що означення типу укріплення на ній подаються лише там, де стоять російські залоги. Для поселень, які належать українським або запорозьким козакам, тип укріплення не визначається. На нашу думку, це зайвий раз засвідчує те, що фортеця під назвою Піщана Самара і є центром Самарської паланки, відомої в запорозьких документах як Самарчук (Новоселиця).

 

ВИСНОВКИ

Основним висновком цього дослідження є констатування того, що наявної джерельної бази явно недостатньо для визначення часу заснування, характеру та історії поселення, яке поклало початок існуванню м. Новомосковська. Більше того, можна легко спрогнозувати, що розширення документальної джерельної бази, в даному випадку, не допоможе вирішити проблему. Додаткові документи можуть конкретизувати окремі аспекти колонізаційного процесу, збагатити історичну палітру подій у Нижньому Посамар’ї в цілому, але не дадуть відповіді на питання про походження м. Новомосковська. Певні відповіді щодо локалізації первісних поселень цього району та орієнтовних дат їх заснування можна отримати лише шляхом археологічних досліджень. На жаль, сьогодні ґрунтовне дослідження такого великого терену лишається лише мрією. Не кажучи вже про те, що значна частина цієї території (в тому числі й мис, на якому розташована центральна частина м. Новомосковська) зазнала серйозних антропогенних перетворень, які супроводжувались змінами берегової лінії та рівня ґрунту. Все ж певні, попередні, висновки на основі проведеного дослідження зробити можна.

 

Розглянувши фізичні та політичні умови терену, характер і напрямки колонізаційного процесу в Нижньому Посамар’ї протягом XVI – початку XVIII ст., ми бачимо дві взаємопов’язані й одночасні тенденції, які не могли не вплинути на виникнення поселень на цьому терені. З одного боку, для господарської колонізації найбільш придатними були острови у заплаві р. Самари. З іншого боку, характер Дикого Поля вимагав створення поселень, які б контролювали перевози та значні території при них і знаходились би на достатньо захищеному природою місці. Виходячи з цього, можна досить впевнено стверджувати:

 

Відкрите, незахищене з боку степу лівобережжя Самари у цю добу було мало придатне для створення поселень. Єдиним винятком з цього є існування у гирлі Самари міста Самарь, яке у пізніший час змінили достатньо стабільні поселення запорозьких козаків та російські фортеці. Але при цьому слід зважати на те, що всі ці поселення розташовувались на острові, відділеному від суходолу досить широкою і глибокою протокою із заболоченими берегами. Найбільш придатними для розміщення уходів і поселень при них були острови Самарської заплави. Таких поселень, швидше за все, було декілька, але наскільки сталими вони були – сказати важко. Цілком можливо, що саме поселення на уходах поклали початок існуванню Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, с. Орлівщина, передмість м. Новомосковська – Подолу, Перевалу, Глодів.

 

Найбільш придатними місцевостями для розміщення військових форпостів на цьому терені є: колишній Кінський острів у гирлі Самари, території Новобогородицької фортеці та центральної частини м. Новомосковська і район с. Вільного. Цілком можливо, що у всіх цих місцевостях форпости розміщувались ще з часів Сигізмунда І. В усякому разі ми маємо підтвердження щодо цього стосовно колишнього Кінського острова та території Новобогородицької фортеці. Ці форпости могли бути укріплені та не укріплені, державні й козацькі, на них могла стояти лише сторожа, а могли і поселятись уходники. Їхнє населення складалося лише з чоловіків і не відзначалось сталістю. Самі форпости раз-по-раз знищувались або полишались сторожею. Але при цьому вони, судячи із даних археології, продовжували існувати на своїх місцях протягом усього досліджуваного періоду.

 

Стабілізація, закріплення поселень почалося лише наприкінці 1680-х рр. Причому закріплювались, у першу чергу, поселення важливі у військовому відношенні. Хоча цей процес відомий, перш за все, з історії російських фортець на Самарі, але, за логікою подій, у запорожців просто не лишалося іншого виходу окрім термінового укріплення єдиної вцілілої у їхньому володінні придатної ділянки. Орієнтовно, саме з цього часу і можна казати про появу сталого поселення в центральній частині м. Новомосковська – Самарської паланки.

 

Самарська паланка зруйнована у 1707 р. і через політичні заворушення в Україні та на Запорожжі до 1709 р. не відновлювалась, або була відновлена частково. На початку 1710-х рр., виходячи з того, що першочерговим завданням запорожців на Самарі був контр ль за шляхами, паланка, швидше а все, відновлена на старому місці. У 1736 р. тут споруджений укріплений табір російської армії, який в подальшому і став містом Самарчук (Новоселицею) для запорожців і фортецею Піщана Самара, згідно російських документів.

 

1-Кузик Т. Л. Відомість про залінійні поселення…– С. 27.

2-Усна оповідь колишнього запорожця… Микити Леонтійовича Коржа.– С. 271, 272.

3-Апполон Александрович Скальковский: по поводу девяностолетия его жизни.– С. 153.

4-Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год.– С. 171.

5-Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– С. 481.

6-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 161, 286.

7-Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини…– 3-тє вид.– Ч. І.– С. 74, 75.; Яворницький Д. І. Дніпрові пороги.– С. 23.

8-Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии.– Дніпропетровськ, 2000.– С. 57.

9-Там само.– С. 414.

10-Мицик Ю. А. Виникнення міста Самара (Новомосковськ).– С. 41,42.

11-Там само.– С. 44.

12-Швидько Г. К. Картографічні матеріали РДВІД як джерело до історії Південної України.– С. 92–96.

13-Феодосий (Макаревский). Материалы…–  С. 1063 (Коментарі); Скальковський А. О. Історія Нової Січі…– С. 5–6 (передмова).

14-Джусов А. Б. История Новомосковска.– С. 13–48; Джусов А. Б. Історичні пам’ятники, імена та пам’ятки Новомосковська.– С. 11–29.; Джусов А. Б. Історико-краєзнавче дослідження проблеми заснування Новомосковська.– С. 46–51.

15-Джусов А. Б. Історико-краєзнавче дослідження…– С. 52.

16-Там само.– С. 58.

17-Там само.– С. 59, 60.

18-Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів.– С. 413.

19-Мосьпан М.В. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир.– С. 45.

20-Гарбуз П. А слава умерла? // Днепровская правда.– 1995.– 22 июля.

21-Алёхин А. И стала Новоселица Новомосковском // Днепровская правда.– 1994.– 8 июня.

22-Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків Новий Кодак…– С. 153, 154.

23-Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007.; Шалобудов В. М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицьком фортеці // Вісник Дніпропетровського університету / Сер.: Історія та археологія.– 2005.– № 5/12.; Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст.– Вип. 15.– К., ХІК. Часи козацькі, 2006.; Бінкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом: Краеведческий очерк.– Дніпропетровськ, 2000.; Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник.– Київ-Нью-Йорк, 2004.– Вип. 8/9.; Телєгін Д. Русичі над Кодацьким порогом // Пам’ятки України.– 1990.– № 2.

24-Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 1.– К., 1998.; Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 3.– К., 2000.

25-Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко.– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

26-Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. Т. 1.– Владимир, 1903.

27-Документи Російських архівів з історії України.– Т. 1.– Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр.– Львів, 1998.

28-Книга Большого Чертежу.– М.: Изд. АН СССР, 1950.

29-Мільчев В. І. Джерела з історії заснування у 1688 році на запорозьких землях Сергієвської фортеці // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки.– Дніпропетровськ: НГУ, 2006.– Вип. 3.

30-Боплан, Гійом Левассер, де. Опис України // Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Меріме П. Богдан Хмельницький.– Львів: Каменяр, 1990.

31-Уривки із спогадів Богуслава Маскевича // Мицик Ю. Козацький край.– Дніпропетровськ, 1997.– С. 169–172.

32-Історія Русів / Пер. І. Драча; Вступ. ст. В. Шевчука.– К.: Рад. письменник, 1991.

33-Черниговская летопись по новому списку // Киевская старина.– 1890.– Т. 29.

34-Боплан і Україна. Збірник наукових праць.– Львів, 1998.; Гійом Левассер де Боплан. Карта України, перша половина XVII ст. Видання Пітта і Весберга, друга половина XVII ст., Лондон.– К.: TEMPORA, 2004.

35-Багров Л. История русской картографии.– М.: ЗАО Центрполиграф, 2005.

36-Заїка Г. П. Українська лінія: Монографія.– Київ-Полтава: Археологія, 2001.– С. 72.

37-Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Посамар’я // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2006.

38-Бінкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом.– Дніпропетровськ, 2000.; Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків Новий Кодак.– Дніпропетровськ: Пороги, 2007.

39-Колекція мап МГО «Інститут Україніки».

40-Днепропетровская область. Атлас.– К., 2004.

41-Днепродзержинское и Днепровское водохранилища. Атлас.– К., 2004.

42-Колекція мап МГО «Інститут Україніки».

43-Феодосий (Макаревский). Материалы…

44-Мосьпан М. В. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир // Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1990.; Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 1994.; Мицик Ю. А. Виникнення міста Самара (Новомосковськ) // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження.– Вип. 2.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005.

45-Швидько Г. Картографічні матеріали Російського державного військово-історичного архіву як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник.– Вип. 1.– Дніпропетровськ, 1998.

46-Бінкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный..; Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків…; Камеко В. Ф., Бінкевич В. В., Шалобудов В. М. До часу виникнення та місця знаходження містечка Самарь // Проблеми археології Подніпров’я.– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003.

47-Кузик Т. Л. Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // Січеславський альманах.– Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2006.

48-Стороженко І. С. До питання про дату утворення Самарської паланки // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження.– Вип. 2.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005.

49-Харлан О. В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Архітектурна спадщина XVIII–ХІХ ст. // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження.– Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2005.; Векленко В. О. До питання про рівень об’єктивності краєзнавчих досліджень // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2006.– Вип. 3.

50-Джусов А. Б. История Новомосковска.– Днепропетровск: «Пороги», 2003.

51-Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу.– 3-тє вид., випр. і доп.– Ч. І.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005.; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т.– К., 1990–1991.

52-Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры // Киевская старина – 1889.– Т. 26.

53-Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів // Козирєв В. К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII–перша половина ХІХ століття).– Запоріжжя, 1999.

54-Голобуцький В.Запорозька Січ в останній часи свого існування (1734–1775).– Дніпропетровськ: Січ, 2004.

55-Олійник О. Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734–1775).– Запоріжжя: Дике Поле, 2005.

56-Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Війська Запорозького.– Дніпропетровськ, 1994.

57-Козацькі січі.– К.; Запорожжя, 1998.; Ленченко В. Рукописні плани Запорозької Січі XVIII століття // Український археографічний щорічник.– Київ-Нью-Йорк, 2004.– Вип. 8/9.

58-Грушевський М. Історія України-Русі. В 11 т., 12 кн., Т. VII.– К.: Наукова думка, 1995.

59-Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006.

60-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст.: очерк колонизации // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.

61-Падалка Л. Следы водопроводных сооружений в г. Кобеляках Полтавской губ. // Киевская старина.– 1895.– Т. 49.

62-Лазаревский А. М. Исторический очерк местности, составляющей Полтавский полк // Киевская старина.– 1903.– Т. 81.

63-Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття.– Дніпропетровськ: Ліра ЛТД.– 2003.

64-Гудавичус Э. История Литвы с древнейших времён до 1569 года. Т. 1.– М.: Фонд им. Сытина, BALTRUS, 2005.

65-Бурачков П. Заметки по истроической географии южно-русских степей // Киевская старина – 1886.– Т. 14.

66-Эварницкий Д. Топографический очерк Запорожья // Киевская старина.– 1884.– Том 8.; Яворницький Д. Вольності запорізьких козаків. Твори у 20 томах. Т. 2.– Запоріжжя, 2005.; Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. Географічно-історичний нарис.– Дніпропетровськ: Промінь, 1989.

67-Лащенко Х. Г. До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи, броди і переправи як елементи єдиної системи сполучень // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII–XIX століття.– Вип. 3.– Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998.

68-Залюбовский Г. Брилевый шлях // Екатеринославский Юбилейный листок.– Екатеринослав, 1887.

69-Старостін В. Формування території міста Новомосковська // Теорія та історія архітектури і містобудування.– Вип. 6.– К.: НДІТІАМ, 2005.

70-Огляд робиться за сучасними топографічними мапами та орографічними описами, вміщеними в кн.: Александров И. Г. Днепрострой: проект.– Т. 1.– Исследования.– М., 1929.– С. 17–23; Калинина П. Ф., Липка К. Л., Маслий Л. Е. Днепропетровщина: природа и экономика.– Днепропетровск, , 1959.– С. 25–34.

71-Лащенко Х. Г. До історичної географії…– С. 96.

72-Боплан Г. Опис України…– С. 25.

73-Там само…– С. 74.

74-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 42.

75-Бурачков П. Заметки по исторической географии южно-русских степей // Киевская старина – 1886.– Т. 14.– С. 666.

76-Боплан Г. Опис України…– С. 36.

77-Бурачков П. Заметки…– С. 680, 681.

78-Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков.– Т. 1.– С. 138.

79-Там само.– С. 143.

80-Там само.– С. 151.

81-Лащенко Х. До історичної географії …– С. 97.

82-Нилик К. К. Влияние природных условий на выбор трасс древних транспортных путей // Взаимодействие природы и человека в процессе общественной революции.– М., 1981.– С. 181.

83-Лащенко Х. Г. До історичної географії…– С. 96.

84-Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове.– С. 60.

85-Лащенко Х. Г. До історичної географії…– С. 99.

86-Залюбовский Г. Брилевый шлях // Екатеринославский Юбилейный листок.– Екатеринослав, 1887.– С. 189.

87-Яворницький Д. І. Вольності запорізьких козаків.– С. 168.

88-Мапи військових дій // Заїка Г. П. Українська лінія.– Київ-Полтава: Археологія, 2001.

89-Лазаревский А. М. Исторический очерк местности, составляющей Полтавский полк // Киевская старина.– 1903.– Т. 81.– С. 103.

90-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 63.

91-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 64.

92-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст.: очерк колонизации // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.– С. 260.

93-Мицик Ю. А. Козацький край.– С. 169–172.

94-Вавричин М. До історії створення Г. Бопланом карт України.– С. 95, 96; мапа 3.

95-Опис козацької України 1649-го року: Довідник.– К., 2004.; Гійом Левассер де Боплан. Карта України, перша половина XVII ст.– К.: TEMPORA, 2004.

96-Джусов А. Б. Історико-краєзнавче дослідження проблеми заснування Новомосковська.– С. 51.

97-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 67.

98-Книга Большого Чертежу.– М., 1950.– С. 64, 65.

99-Багров Л. История русской картографии.– М., 2005.– С. 195–198.

100-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 23.

101-Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини… – Ч. І.– С. 89.

102-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 133.

103-Там само.– С. 427.

104-Багров Л. История русской картографии.– С.198, 199.

105-Яворницький Д. І. Вольності запорізьких козаків.– С. 113.

106-Бінкевич В., Камеко В. Городок старинный…– С. 83.

107-Эварницкий Д. Источники для истории запорожских Козаков.– Т. 1.– С. 333–342.

108-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 189, 191, 198.

109-Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах…– С. 400.

110-Доба гетьмана Івана Мазепи в документах.– С. 305.

111-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 383, 386–388.

112-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 386.

113-Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 1.– С. 91.

114-Лащенко Х. Г. До історичної географії…– С. 99.

115-Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків…– С. 66, 67; фрагмент мапи із шляхом руху армії // Заїка Г. П. Українська лінія.– С. 72.

116-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 86, 88.

117-Старостін В. Формування території міста Новомосковська.– С. 191, 192.

118-Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини…– Ч. І.– С. 89.

119-Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків…– С. 153, мапа  4.13.

120-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 55.

121-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 53.

122-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 533.

123-Українське козацтво: Мала енциклопедія.– Вид. 2.– С. 596.

124-Происхождение запорожского козачества // Киевская старина.– 1884.– Т. 11.– С. 29.

125-Там само.– С. 33.

126-Падалка Л. Следы водопроводных … // Киевская старина.– 1895.– Т. 49.– С. 107.

127-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст. // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.– С. 96.

128-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 15.

129-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 70–71.

130-Происхождение запорожского козачества // Киевская старина.– 1884.– Т. 11.– С. 34.

131-Падалка Л. Следы водопроводных… // Киевская старина.– 1895.– Т. 49.– С. 106.

132-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст… // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.– С. 95.

133-Падалка Л. Следы водопроводных … // Киевская старина.– 1895.– Т. 49.– С. 107.

134-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст… // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.– С. 95.

135-Історія українського козацтва.– Т. 2.– С. 533.

136-Олійник О. Л. Запорозький зимівник… – С. 39.

137-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 543.

138-Боплан Г. Опис України.– С. 36.

139-Яворницький Д. І. Дніпрові пороги.– С. 23.

140-Історія Русів.– С. 53.

141-Бінкевич В. В., Камеко В.Ф. Городок запорозьких…– С. 89.

142-Голобуцький В. Запорозька Січ в останній часи свого існування.– С. 30.

143-Грушевський М. Історія України-Русі.–  Т. VII.– С. 103.

144-Гудавичус Э. История Литвы с древнейших времён до 1569 года.– Т. 1.– С. 537.

145-Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицьком фортеці.– С. 63.

146-Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці.– С. 205–207.

147-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 536.

148-Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького…– С. 20.

149-Там само.– С. 25.

150-Там само.– С. 26.

151-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 2.– С. 22.

152-Происхождение запорожского козачества // Киевская старина.– 1884.– Т. 10.– С. 607.

153-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 2.– С. 22, 23.

154-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 16.

155-Боплан Г. Опис України.– С. 35.

156-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 16.

157-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 537.

158-Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст… // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.– С. 96.

159-Происхождение запорожского козачества // Киевская старина.– 1884.– Т. 10.– С. 605.

160-Там само.– С. 606.

161-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 2.– С. 28.

162-Эварницкий Д. Топографический очерк Запорожья // Киевская старина.– 1884.– Том 8.– С. 39.

163-Шалобудов В. М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицької фортеці.– С. 141.

164-Шалобудов В. М. Підсумки обробки нумізматичних знахідок з Нижнього Посамар’я.– С. 140, 141.

165-Бинкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный…– С. 18

166-Телєгін Д. Русичі над кодацьким порогом // Пам’ятки України.– 1990.– № 2.

167-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 2.– С. 47.

168-Голобуцький В.Запорозька Січ в останній часи свого існування…– С. 13.

169-Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів.– С. 424.

170-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 539, 540, 545.

171-Документи Російських архівів з історії України.– Т. 1.– С. 85.

172-Там само.– С. 99.

173-Там само.– С. 244.

174-Там само.– С. 243.

175-Історія українського козацтва.– Т. 1.– С. 476.

176-Феодосій (Макаревський). Матеріали…– С. 55; Історія Русів.– С. 35.

177-Феодосій (Макаревський). Матеріали…– С. 55.

178-Здавна фортецею називався важливий у військовому відношенні укріплений пункт з довготривалими оборонними спорудами. В ньому знаходився постійний гарнізон, озброєний і забезпечений усім необхідним для тривалої боротьби в умовах облоги // Яковлев В. В. История крепостей.– М.– СПб., 2000.– С. 3.

179-Історія українського козацтва. 2006.– Т. 1.– С. 556.

180-Феодосий (Макаревский). Краткие сведения о местночтимой иконе Божьей матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775–1917 годы.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– С. 258.

181-Мицик Ю. А. Козацький край.– С. 133.

182-Феодосій (Макаревський). Матеріали …– С. 371.

183-Поль О. Мишурин Ріг // Почесний громадянин краю.– С. 18.

184-Вечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини.– С. 199.

185-Бинкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный…– С. 39.

186-Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове – С. 390, 395, 410, 416.

187-Яворницький Д. І. Дніпрові пороги.– С. 57, 71, 94, 108.

188-Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицької фортеці.– С. 63.

189-Скальковський А. Історія Нової Січ…– С. 48.

190-Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края…– С. 51.

191-Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 161.

192-Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів.– С. 456.

193-Там само.– С. 412.

194-Слабченко М. Паланкова організація…– С. 452–455.

195-Стороженко І. С. До питання про дату утворення Самарської паланки.– С. 38.

196-Векленко В. О. До питання про рівень об’єктивності краєзнавчих досліджень.– С. 216.

197-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 20, 21.

198-Історія Русів.– С. 177.

199-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 21.

200-Там само.– С. 22.

201-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 28.

202-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 42.

203-Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицької фортеці.– С. 64–66.

204-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 44.

205-Мільчев В. І. Джерела з історії заснування у 1688 році на запорозьких землях Сергієвської фортеці.– С. 7.

206-Черниговская летопись по новому списку.– С. 97.

207-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 50.

208-Мільчев В. І. Джерела з історії заснування у 1688 році на запорозьких землях Сергієвської фортеці.– С. 13.

209-Архів Коша Нової Запорозької Січі..– Т. 3.– С. 49.

210-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 55.

211-Там само.– С. 215.

212-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 251.

213-Там само.– С. 231.

214-Там само.– С. 234.

215-Там само.– С. 252.

216-Там само.– С. 255.

217-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 333.

218-Там само.– С. 378.

219-Там само.– С. 405.

220-Там само.– С. 412.

221-Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицької фортеці.– С. 67.

222-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 51.

223-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 300.

224-Історія українського козацтва.– Т. 2.– С. 96.

225-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 301.

226-Феодосий (Макаревский). Материалы…– С. 60.

227-Яворницький Д. І. Там само.– С. 302.

228-Феодосий (Макаревский). Там само.– С. 62.

229-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.–. Т. 1.– С. 302.

230-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 62.

231-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 214.

232-Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Посамар’я.– С. 207, 210, 211.

233-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 1.– С. 303.

234-Журба О. І. Культурна та історико-археографічна діяльність архієпископа Гавріїла…– С. 229.

235-Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі.– С. 33.

236-Історія українського козацтва.– Т. 2.– С. 97; Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 506.; Яворницький Д. І. Там само.– Т. 1.– С. 303.

237-Харлан О. В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.– С. 105–120.

238-Векленко В. О. До питання про рівень об’єктивності краєзнавчих досліджень.– С. 220, 221.

239-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 42.

240-Там само.– С. 52.

241-Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Посамар’я…– С. 207, 210, 211.

242-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 277.

243-Там само.– С. 369.

244-Там само.– С. 387.

245-Там само.– С. 403.

246-Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків.– Т. 3.– С. 405.

247-Там само.– С. 406.

248-Джусов А. Б. Історико-краєзнавче дослідження проблеми заснування Новомосковська.– С. 53.

249-Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких…– С. 153, 154.

250-Заїка Г. П. Українська лінія.– С. 72.

251-Старостін В. Формування території міста Новомосковська.– С. 190, 191.

252-Козацькі січі.– С. 245.

253-Ласковский Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России.– карты и планы.– С. 4.

254-Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 3.– С. 83.

255-Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Посамар’я.– С. 212, 214, 215.

256-Там само.– С. 216, 217.

 

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1.  Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 1.– К., 1998.

2.  Архів Коша Нової Запорозької Січі.– Т. 3.– К., 2000.

3.  Боплан, Гійом Левассер де. Опис України // Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Меріме П. Богдан Хмельницький / Пер. з фр., примітки та передм. Я. І. Кравця.– Львів: Каменяр, 1990.

4.  Генеральна карта України (Гданськ 1648 р.; 5-й варіант) // Боплан і Україна / Зб. наук. праць.– Львів, 1998.– мапа 3.

5.  Гійом Левассер де Боплан. Карта України, перша половина XVII ст. Видання Пітта і Весберга, друга половина XVII ст., Лондон.– К.: «TEMPORA», 2004.

6.  Днепродзержинское и Днепровское водохранилища. Атлас.– К.: Киевская военно-картографическая фабрика, 2004.

7.  Днепропетровская область. Атлас.– К.: Киевская военно-картографическая фабрика, 2004.

8.  Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко.– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

9.  Документи російських архівів з історії України.– Т. 1.– Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр.– Львів, 1998.

10. Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука.– К.: Рад. письменник, 1991.

11. Карта театру військових дій російсько-турецької війни 1735–1739 рр., видана Матеусом Зойтером у 1738 р. // Заїка Г. П. Українська лінія: Монографія / Відп. ред., авт. післяслова Супруненко О. Б.– Київ-Полтава: Археологія, 2001.

12. Карта размещения Новокодацкого ретраншемента // Ласковский Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России.– Ч. ІІІ.– С.-Петербург, 1865.– карты и планы.

13. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007.

14. Книга Большого Чертежу. / Подг. к печати и ред. К. Н. Сербиной.– М.: Изд. АН СССР, 1950.

15. Мільчев В. І. Джерела з історії заснування у 1688 році на запорозьких землях Сергієвської фортеці (в контексті перевидання археографічного доробку Д. Яворницького) // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник.– Вип. 3.– Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2006.

16. Топографическая карта Европейской России, издания Российского Генерального штаба / съемка 1869 г., коректировка 1888 г.– губ. Екатеринославской и Полтавской.– ряд 26.– лист 13.

17. Уривки із спогадів Богуслава Маскевича // Мицик Ю. Козацький край.– Дніпропетровськ, 1997.

18. Усна оповідь колишнього запорожця, жителя Катеринославської губернії та повіту, села Михайлівни, Микити Леонтійовича Коржа // Яворницький Д. І. Історія міста Катеринослава.– Дніпропетровськ: Січ, 1996.

19. Черниговская летопись по новому списку // Киевская старина.– 1890.– Т. 29.

20. Шалобудов В. М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицьком фортеці // Вісник Дніпропетровського університету / Сер.: Історія та археологія.– 2005.– № 5/12.

21. Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицькоъ фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. статей.– Вип. 15.– К., ХІК, Часи козацькі, 2006.

22. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков.– Т. 1.– Владимир, 1903.

Література:

23. Александров И. Г. Днепрострой: проект.– Т.1.– Исследования.– М., 1929.

24. Алёхин А. И стала Новоселица Новомосковском // Днепровская правда.– 1994.– 8 июня.

25. Апполон Александрович Скальковский: по поводу девяностолетия его жизни // Киевская старина.– 1898.– Т. 60.

26. Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры // Киевская старина.– 1889.– Т. 26.

27. Багров Л. История русской картографии / Пер. с англ. Е. В. Ламановой.– М.: Центрполиграф, 2005. 28. Бінкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом: Краеведческий очерк.– Дніпропетровськ, 2000.

29. Бурачков П. Заметки по исторической географии южно-русских степей // Киевская старина.– 1886.– Т. 14.

30. Вавричин М. До історії створення Г. Бопланом карт України // Боплан і Україна / Зб. наук. праць.– Львів, 1998.

31. Векленко В. О. Аналіз картографічних матеріалів до історичних топонімів Нижнього Посамар’я // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження:  Зб. наук. праць.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2006.

32. Векленко В. О. До питання про рівень об’єктивності краєзнавчих досліджень. (Рец. на матеріали першої Новомосковської науково-практичної конференції «Історія м. Новомосковська, його околиць та поселень нижньої течії р. Самара») // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник.– Вип. 3.– Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2006.

33. Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник.– Київ-Нью-Йорк, 2004.– Вип. 8/9.

34. Вечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона.– Київ: Головкиївархітектура-НДІТІАМ, 2001.

35. Гарбуз П. А слава умерла? // Днепровская правда.– 1995.– 22 июля.

36. Голобуцький В. Запорозька Січ в останній часи свого існування (1734 -1775).– Дніпропетровськ: Січ, 2004.

37. Грушевський М. Історія України-Русі. В 11 т., 12 кн.– Т. VII.– К.: Наукова думка, 1995.

38. Гудавичус Э. История Литвы с древнейших времён до 1569 года. Т. 1.– М.: Фонд им. Сытина, BALTRUS, 2005.

39. Джусов А. Б. История Новомосковска.– Днепропетровск: Пороги, 2003.

40. Джусов А. Б. Історико-краєзнавче дослідження проблеми заснування Новомосковська // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць.– Вип. 2.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005.

41. Джусов А. Б. Історичні пам’ятники, імена та пам’ятки Новомосковська.– Дніпропетровськ: Пороги, 2005.

42. Журба О. І. Культурна та історико-археографічна діяльність архієпископа Гавріїла (В. Ф. Розанова) в Південній Україні // Дніпропетровський історико-археографічний збірник.– Вип. І.– Дніпропетровськ: Промінь, 1997.

43. Залюбовский Г. Брилевый шлях // Екатеринославский Юбилейный листок.– Екатеринослав, 1887.

44. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття: Монографія.– Дніпропетровськ: Ліра ЛТД.– 2003.

45. Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., 1969.

46. Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006.

47. Калинина П. Ф., Липка К. Л., Маслий Л. Е. Днепропетровсщина: природа и экономика.– Днепропетровск: Обл. узд-во, 1959.

48. Камеко В. Ф., Бінкевич В. В. Городок запорозьких козаків Новий Кодак: краєзнавчі нариси про пам’ятки Надпорожжя.– Дніпропетровськ: Пороги, 2007.

49. Камеко В. Ф., Бінкевич В. В., Шалобудов В. М. До часу виникнення та місця знаходження містечка Самарь // Проблеми археології Подніпров’я.– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003.

50. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове.– Дніпропетровськ: Січ, 1991.

51. Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва XVI–XIX ст.) – К.-Запоріжжя, 1998.

52. Кузик Т. Л. Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р., як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // Січеславський альманах.– Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2006.

53. Лазаревский А. М. Исторический очерк местности, составляющей Полтавский полк // Киевская старина.– 1903.– Т. 81.

54. Лащенко Х. Г. До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи, броди і переправи як елементи єдиної системи сполучень // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII–XIX століття.– Вип. 3.– Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998.

55. Ленченко В. Рукописні плани Запорозької Січі XVIII століття // Український археографічний щорічник.– Київ-Нью-Йорк, 2004.– Вип. 8/9.

56. Мицик Ю. А. Виникнення міста Самара (Новомосковськ) // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць.– Вип. 2.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005.

57. Мицик Ю. А., Мосьпан Н. В., Плохій С. М. Місто на Самарі: Навчальний посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 1994.

58. Мосьпан М. В. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир // Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1990.

59. Нилик К. К. Влияние природных условий на выбор трасс древних транспортных путей // Взаимодействие природы и человека в процессе общественной революции.– М., 1981.

60. Олійник О. Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734–1775).– Запоріжжя: Дике Поле, 2005.

61. Падалка Л. Следы водопроводных сооружений в г. Кобеляках Полтавской губ. и над рекой Высью на границе Киевской и Херсонской губ. (В связи с некоторыми данными о колонизации Полтавщины) // Киевская старина.– 1895.– Т. 49.

62. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год.– Екатеринослав, 1864.

63. Поль О. Мишурин Ріг // Почесний громадянин краю (до 170-річчя з дня народження): Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.

64. Происхождение запорожского козачества // Киевская старина.– 1884.– Т. 11.

65. Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького: українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII століття.– К.: Україна, 1991.

66. Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775–1917 годы.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.

67. Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Війська Запорозького.– Дніпропетровськ: Січ, 1994.

68. Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностів // Козирєв В. К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII – перша половина ХІХ століття).– Запоріжжя, 1999.

69. Старостін В. Формування території міста Новомосковська // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. праць Держ. НДІ теорії та історії архітектури і містобудування / Під ред. В. А. Абизова.– Вип. 6.– К.: НДІТІАМ, 2005.

70. Стороженко І. С. До питання про дату утворення Самарської паланки // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць.– Вип. 2.– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005.

71. Телєгін Д. Русичі над кодацьким порогом // Пам’ятки України.– 1990.– № 2.

72. Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2000.

73. Харлан О. В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Архітектурна спадщина XVIII–ХІХ ст. // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. праць.– Вип. 2.– Дніпропетровськ, 2005.

74. Шалабудов В. М. Підсумки обробки нумізматичних знахідок з Нижнього Посамар’я // Вісник Дніпропетровського університету.– 2007.– № 6.– Вип. 15.

75. Швидько Г. Картографічні матеріали Російського державного військово-історичного архіву як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник.– Вип. 1.– Дніпропетровськ, 1998.

76. Эварницкий Д. Топографический очерк Запорожья // Киевская старина.– 1884.– Т. 8.

77. Яблоновский А. Левобережная Украина в XV–XVII ст.: очерк колонизации // Киевская старина.– 1896.– Т. 53.

78. Яворницький Д. Вольності запорізьких козаків. Твори у 20 томах. Т. 2.– Запоріжжя, 2005.

79. Яворницький Д. І. Дніпрові пороги. Географічно-історичний нарис.– Дніпропетровськ: «Промінь», 1989.

80. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Підготовка тексту і наук.-довід апарату С. В. Абросимової, Н. Є. Василенко; За заг. Ред. Н. І. Капустіної.– 3-тє вид., випр. і доп.– Ч. І.– Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005.

81. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т.– К., 1990-1991.

Валентин Старостін